Королівська Вероніка, 23б група, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання — Костенко Оксана Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів – це понад три роки втрат, болю і надії. З одного боку, це не так і багато, але з іншого – це нескінченний відлік часу, який змусив нас страждати, боротися та боронити свою рідну землю. Війна кардинально змінила все моє життя та змусила переосмислити кожну її мить та цінність мирного, спокійного та звичного для мене життя.

Для мене все почалося з страху та нерозуміння, що буде далі. Я пам'ятаю перший ранок війни, коли всі в паніці почали метушитися, збиратися та тікати в невідомому напрямку. Друзі, сусіди й рідні – усі розгублено дивилися один на одного і не знали, як далі діяти. Паніка, страх за рідних і близьких, усе це переслідувало мене кожну хвилину. Дні тягнулися цілою вічністю від не розуміння як жити далі. З часом коли страх почав відходити, я зрозуміла, що це все не так швидко закінчиться і потрібно брати себе в руки та налаштовуватись на спокій та допомогу для близьких та рідних людей, які пішли на захист нашої країни. Моє рішення допомагати прийшло не одразу, я намагалася зрозуміти як бути корисною і допомогти якомога більше людям.

Моя сім'я допомагала переселенцям та підтримувала армію всіма можливими засобами.

Кожна дія була маленьким кроком до нашої спільної мети – Перемоги. Проходячи день за днем, усі почали повертатися до звичного життя, хоча його назвати звичним було дуже важко, люди почали повертатися до роботи та навчання для того, щоб мати змогу підтримувати економіку та наших захисників.

Несподіваною та страшною для мене та моєї родини була звістка про те, що зник безвісті мій дядько, якого потім привезли на щиті.

Для того, щоб відволіктися від цих страшних подій, я продовжила займатися своїм улюбленим хобі – танцями, разом з своїм колективом ми проводили благодійні концерти на яких збирали кошти на ЗСУ.

Найважче мені справлятися зі своїми емоціями, коли дізнаюся із новин про загибель людей. Найзаповітнішою моєю мрією, так як і всіх Українців, є Перемога та настання миру. Я не перестаю мріяти про завершення війни, про повернення батька, чоловіка, сина в кожну сім'ю. Поступово, моє власне життя також почало змінюватися. Водночас війна змінила мене на глибшому рівні. Одним із найважчих уроків цих 1000 днів стало розуміння сили єдності. Ми, як народ, об’єдналися, ставши однією великою родиною. Незнайомі люди ставали ближчими, допомагали один одному у скрутні моменти.

У ті моменти, коли здавалося, що світ зруйнується, саме підтримка інших допомагала йти вперед. А деякі люди, навпаки, здивували та засмутили своєю підтримкою в діях країни агресора, мені соромно за те, що в моєму оточенні протягом багатьох років були такі люди.

Кожен день війни приносив нові випробування, але також і нові досягнення. Я навчилася цінувати прості речі, бути вдячною за кожну можливість допомогти або зробити щось добре для інших.

1000 днів війни – це не просто цифра. Це час, який став випробуванням для мене і мого народу. Пройшовши цей шлях, я зрозуміла, що справжня сила – не в зброї, а у внутрішній стійкості та здатності підтримувати інших. Війна змінила моє бачення світу, але не зламала. Мій шлях триває, як і боротьба за мир, свободу і майбутнє нашої країни. Вірю, що попереду нас чекає Перемога.