Тенета Олена Миколаївна, вчителька початкових класів в Харківському ліцеї № 138

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я - Олена з міста Харкова. Моя історія схожа на тисячі інших, але Це - моє життя. Як і для інших кожен новий день до війни здавався звичайним. Та одного дня все змінилося! В мій дім прийшла війна. Несподіваність не дала часу підготуватися, обдумати план дій чи навіть зрозуміти, що відбувається. Це було як холодний душ, що перевернув усе з ніг на голову. Я пам’ятаю, як прокинулася вранці, і перше, що почула, це були  вибухи. Мозок відмовлявся вірити, серце стискалося від тривоги, а розум намагався знайти відповідь на питання: «Як це могло трапитися в XXI сторіччі?».

Кожен день був битвою — битвою зі своїми страхами і реальністю, що стрімко змінилася. Коли почали бомбити з літаків, ми зрозуміли: час рятуватися. Але реальність швидко нагадала про певні обмеження. Бензину було обмаль. Це був ще один страх: чи вистачить пального, щоб поїхати далі від небезпеки? Думаєш: чи дійсно ми можемо врятуватися? І куди їдемо взагалі?

Я дивилася на своїх стареньких батьків і бачила в їхніх очах страх. Ці люди знали,  що таке війна, бо вони в дитинстві вже її пережили.

Мої діти – це окрема історія. Вони відчували тривогу дорослих, але не завжди могли зрозуміти її. Кожен вибух змушував їх ховатися або обіймати мене сильніше. Хочу пояснити їм, що все буде добре, але як це зробити, коли сама не знаєш відповідь. Я розуміла, що нам з чоловіком треба бути сильними, щоб всі відчували нашу впевненість, що все буде добре. Війна змушує переживати за кожного, хто тобі дорогий. І цей страх — він постійний. Я молилася за свою сім’ю, за друзів, за сусідів і дякую тим людям, які нас прихистили. Ми виїхали до іншого міста нашої області. Тут було тихіше, але тривога залишилась. Телефон постійно поруч, я не випускаю його з рук, очікуючи новин.

Харків — наш дім, і кожна згадка про нього болить. Мої думки  завжди в Харкові.

Кожного дня телефоную подругам, які залишилися в місті. Ми знали, що повернемося. Але коли це буде? Кожен день війни тягнеться нескінченно довго, а серце завмирає, коли бачиш кадри рідного міста, яке переживає найтяжчі удари.

Попри важкі умови, думки про роботу не залишають мене, адже я вчитель, а дітям потрібно продовжувати навчання  навіть під час війни. Кожен день я підтримувала своїх учнів, хоча було нелегко. Дякую їхнім батькам, що, незважаючи на складні умови, більшість дітей постійно була зі мною на зв’язку. Дякую своїм колегам з міста нашої першої евакуації, які надали мені можливість у більш безпечних умовах проводити уроки. Нарешті ми прийняли рішення повернутися. Це не було легким вибором, але бажання повернутися додому  перемогло. Ми не знали, що саме побачимо, коли повернемося: чи цілий наш дім, чи безпечно в Незламному? Повернувшись, я поїхала до  своєї рідної школи, бо розуміла, що моїм дівчатам-колегам потрібна допомога. Усі об'єдналися, кожен робив і робить, що може. Це дає силу і надію, що разом ми здолаємо всі труднощі.

Ми щойно повернулися, почали пристосуватися до життя після всього, що сталося, і тут знову обстріли. Ми вдруге змушені покинути рідний дім. Пакуємо речі швидко, плануємо маршрут. Я відчуваю страх, але знаю, що ми подолаємо це як і раніше. Найголовніше — вивезти родину в безпечне місце. Через три місяці ми повертаємось в незламний Харків і залишаємось.

Згодом помирають мої батьки. Не змогли! Не вистачило сил!

Зараз я в Харкові, і, хоч це місто переживає важкі часи, в нього зароджуються плани на життя після перемоги. Я мрію про те, як знову зберемося з родиною, друзями, про нові починання, про те, як будемо разом працювати над відновленням. У цій думці є сила, яка допоможе пережити всі труднощі!