"Вперше війна прийшла в наш дім у травні 2014 року. Наше місто захопили буквально за півдня... Зелені чоловічки були всюди: на вулицях, в магазинах... Місто, яке ще тиждень тому гуло і зустрічало весну, о 8 вечора почало вимирати. Багато було моментів різних, але найстрашніше - гул і вибухи, які наближалися до міста з кожнем днем. 
В липні 2014 ми з чотримісячною дитиною виїхали з міста у Старобільський район де і дочекалися визволення Лисичанська.

Я дуже була рада, що нас звільнили, що ми живемо у вільній демократичній країні, що змогли повернутися додому. Так тривало 8 років. 

В 2022 ми знову залишилися без дому. Тепер вже з двома дітьми на руках, один з них - з інвалідністю. Як кажуть лікарі - наслідок війни. Стрес, відсутність нормального харчування під час вагітності, дефіцит необхідних речовин та вітамінів... Але ми справляємось.

Півтора місяці пробули вдома, у друзів в підвалі. Все чекали, що ось-ось все закінчиться. Але ставало все гірше. Коли скалки вже стали сипатися по двору, стали думати про евакуацію. Діти хворіли через сирість у підвалі, ліків не було. Продуктів майже також. На двір не вийдешь - обстріли майже постійні. 

Виїжджали вже коли офіційна евакуація припинилася, на свій страх і ризик. Попали пвд обстріл, але прорвалися, всі цілі. Виїзали в Соледар, до друзів, думали перечекати 2-3 тижні там... Ці 2-3 дні, 2-3 тижні, 2-3 місяці, якими ми всі жили в той час завдяки ""заспокійловиому Арестовичу""... 

Коли орки взяли Попасну почало прилітати і в Соледарі, треба було їхати далі. Куди? Не знали, але вірили, що нас не покинуть. Я хотіла десь в якесь глухе село, щоб більше не чути цих вибухів і сирен. Поїхали і нікуди, в сторону Дніпра. Три дні в дорозі, дві ночі ночівлі в прихистках... Так дісталися до Магдалинівського району Дніпропетровщини, де і провели літо.

Але стало питання дітей: якщо старший ще міг навчатися дистанційно, то молодшому потрібні були фахівці: логопед, психолог, дефектолог, реабілітолог. Інклюзивний садочок чи школа. Знайшли роботу в Києві і восени 2022 перебралися у столицю. Яка, через пару тижнів, зустріла нас пешим наймасованішим ракетним ударом))) Ось так тепер і живемо."    "Це був день мого народження. Я прокинулась, коли ще не було шести... Чула, як чоловік робить каву і йде вулицю. Чула, як задхвонив у нього телефон. Крізь сон подумала - чого це йому дзвонять, мене ж треба вітати... І до чого там щось про Київ та Харків...
Я знала, в мене є ще півгодини подрімати, бо зараз він збереться і похде за квітами, а я потім розбудить мене словами: Кохана, з днем народження... 

Рапотом будинок здригнувся від вибуху, посипались скалки, діти скотилися з ліжок. Чоловік з криком: швидко, прокидайтеся, збирайтеся - залетів у хату. Малий плакав, а старший перелякано запитав: Мамо, що, війна? Так, синку, війна...

Залищатися у лютому місяці в будинку без вікон було нереально. Розуміли, треба до когось у підвал. Ліки, папка з документами, збраних ще з 2014 року, зміна білизни дітям, пара іграшок - 20 хвилин і ми були готові. Більше додому ми не повернулися. "    "Микита знав, що в країні війна, бо за 10 кілометрів від нас вже сіра зона - прильоти періодично, звуки вибухів. Останній місяць був тривожним, ми розуміли, що щось буде. Тому, коли це сталося, він сам все зрозумів без слів. 

"    "Їх було декілька - і саме 24 лютого, і день нашого виїзду з Лисичанська. І, напевне, 10 жовтня 2022 року у Києві. Адже на тривоги тоді в столиці вже не зважали... Звільнений Київ повертався до життя.. 

Ми відвели молодшого в садочок, хоча була тривога. Вона і до цього часто лунала, та дітей прймали. А тут ідемо по двору - бачу, літачок.... І бабах!!!! Малого схопили і в підвал. А я стою посеред  майданчика, тут інший літачок - і знов вибух...

Що це???? Які ракети, ви чого??? В ракет нема крил!! 

Йшли в сторону цирку по Саксаганського, на роботу. Намагалася додзвонитися керівництву, бо треба було їхати на Академмістечко, а в сторону метро все перекрито. Що робити? Як бути? Нарешті нас відправили додому, сказали, сьогодні не працюємо. 

Ми з чоловіком повернула назад на зупинку, і тут свист... Я нічого не зрозуміла, він просто стошвхнув мене під стіну на землю. Вибух, здригнулася земля, повилітали скалкиз вітрин над головою... Встали, побігли далі і знов свист... В мене почалася істерика, я кричала, що треба кудись у підвал, треба ховатися. До тями хнов привів чоловік, сказавши одну фразу: який підвал??? в нас син вдома один!!!! 

Микита був вдома. Але повівся дуже мужньо! Не плакав, хоча і дуже був наляканий. Поки ми дісталися додому, взягнувся, зібрав документи, ноутбук і кота і чекав нас у коридорі. У свої 8 років він виявися більш мужнім і зібранішим, ніж його мама."    "Напевно, так. Бо як це можна все пережити? Навіть зараз згадую, пишу і плачу. Але нема коли про це думати, треба жити, треба працювати, вирішувати поточні проблеми. 

Ми одна родина і багато спілкуємося, підтримуємо один одного, черпаємо сили один в одного. З Микитою часто спілкуємося ""по душах"". Він часто плаче і я дозволяю