Колесник Артем

10-А клас, Гімназія - спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов Каховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання: Якимова Ольга Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Певен у багатьох, зокрема й у мене, часом у пам’яті зринає одна й та сама плівка, вона розкладає перед тобою жаский пасьянс кадрів та образів, що болем жахають своєю реальністю, змушуючи почуватися справжнім вар’ятом. Хочеться несамовито дзвінко закричати, та, окрім здушеного хрипу, здається, нічого не виходить. Наче накриває холодна хвиля води, а я не можу виплисти на поверхню, безпорадно бовтаючись у власній воді-пам’яті. Вода змиває пил з тих тьмяних кадрів, і вони вже не здаються плівкою, а я наче й знову стрибаю у холодне озеро страшезних спогадів того дня, що догори дриґом перевернув моє життя…

У той день, 24 лютого, я спав погано, наче підсвідомо щось розуміючи. Перед очима мерехтіли якісь образи, здавалося, чув якісь звуки, наче щось з грохотом падає. Прислухався – тихо. «Трясця! Я взагалі зможу виспатися перед початком навчання?!» - подумав тоді. Знову ліг. Хтось увімкнув світло в коридорі. Схоже, батьки почали збиратися на роботу, але на цей раз, аж надто галасливо гасаючи по квартирі. Я максимально втисся у подушку обличчям, відчайдушно намагаючись відвоювати бодай хвилину сну, уже відчуваючи, що скоро будитимуть до школи. Та нормально вже не заснув. Пам’ятаю, як із сонним роздратованим обличчям пішов питати батьків у чому справа. Мама з незвично блідим лицем та наляканими очами промовила:

- Буди брата, та допомагайте збирати речі!

Наскільки я пам’ятав, їхати ми нікуди не збиралися, тож жадаючи хоча б якихось пояснень, спитав:

- Куди?

- Не знаю. Здається, ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА, - тремтливим голосом відповіла мама.

Ці слова і до сьогодні зринають у моїй голові. Та тоді я ще не усвідомлював, що вони стануть лише приквелом до основного трилеру. Пам’ятаю три невдалі спроби виїхати з окупації. Пам’ятаю, коли клубок відчаю підступає до горла, а ти намагаєшся приховати все в середині, стримуючи своє розчарування від власної безпорадності в такій ситуації. Лиш самих вечорів, проведених у коридорі в надії знайти сховок від вибухів, не злічити!

Жодні інші спогади не збереглися так чітко за вісім місяців в окупації, ніж ці. Вони мов стали викарбувані на камені, лягли його темною тінню на частину життя.

Війна несеться як торнадо, вона знищує та спалює, обвалюється скелею, ховаючи усе під крахом мрій, марних сподівань та спогадів, залишаючи лиш провалля… Провалля в душі, яке вже ніколи не залікує час, не зуміє заповнити його своїми цілющими ліками забуття.

Як дивно б не здавалося, але провалля - то тягар, що нестиме по життю кожен з нас, хто застав жаху того руйнівного торнадо. Перший час важко зібрати уламки та скалки від розбитого життя: вони повсякчас колять руки, поновлюючи рани і от вже знову цебеніють свіжі цівки крові… Та тоді, коли руки вже будуть достатньо пошрамовані аби не ранитися, удасться зібрати ті шматочки у кволий кулак і потрохи відновлювати руїни в абсолютно іншій країні, з кардинально іншими людьми…

- Viss ir kartība? Par ko domā? (пер. Усе в порядку? Про що думаєш?) – хтось мене торсає за плече. То мій латиський однокласник.

Я наче оговтуюся після тривалого сну.

- Jā, viss ir labi, (пер. Так, усе добре) – задумливо відповідаю, намагаючись змінити застиглий вираз білого обличчя.

Я зриваюся зі стільця, хапаю сумку, спішу сходами до кабінету англійської, у цей час думаючи про геть інше. Чомусь згадався Кушнір:

…На нас ожерлися на Донах

Кремлівські орди

Йдем в імлі

Латати вирви на кордонах

Старої княжої землі…

Після тяжких роздумів настає полегшення: у серці жаринкою тліє надія, що вирви на кордонах будуть залатані, а ми обов’язково повернемося назад, аби знову відбудувати руїни колишнього життя…