Коли дізналася про початок російського вторгнення, я була у Києві, у друзів, приїхала із чоловіком на огляд до медиків.
Найтруднішим було неможливість одразу повернутися додому. Різке погіршення стану здоров'я. Розпач та безнадія.
А ще мій чоловік-священик, який самовіддано, під гул ворожих літаків та звуки вибухів, проводив літургію просто неба для усіх таких же розгублених та неприкаянних, як я.
З гуманітарною катастрофою стикнулася, доки не було змоги повернутися. Магазини ж опустіли ще до того, як ми туди потрапили.
Тож економили на усьому. Воду розраховували по ковтках. Уже в поїзді, коли рушили, волонтери занесли найнеобхідніше.
На жаль, мій чоловік-священик не витримав пережитого, серце зупинилося, інфаркт головного мозку. Так завжди буває із тими, хто думає насамперед про інших, а не про себе.
Перед цим померла наша маленька дитинка. Тепер я одинока вдова із інвалідністю.
У серці - чорна порожнеча та відчай, без просвіту та надій на майбутнє. Зараз у мене, на жаль, роботи немає. Є інвалідність. Стан здоров'я і фізичний, і психологічний - на межі. Хоча до війни я була успішною письменницею та художницею.
Але це було до. До війни, до смерті мого коханого чоловіка.
Приємним моментом було, коли невідома бабуся сказала нам: "Ви такі молоді і світлі люди, нехай краще Бог забере моє життя, тільки щоби ви жили".
Про початок війни нагадують усі речі мого чоловіка. Це пам'ять і біль водночас. Це те, до чого доторкаюсь і з чим живу щоденно.