Поліщук Наталія, вчитель Мізоцького ліцею

Війна. Моя історія

Запахло світанком, прохолодою ранкового морозу. Із втратами, але не без здобутків, військові відновлюють сили, щоб боротися далі. Лапатий сніг ніби намагається приховати все, що відбулося вночі. Та для саперів робота тільки починається, коли настає напружений спокій. 

Я годую цуценя, яке з хлопцями назвали Щупою, помічаю, як воно виросло за останній місяць. Ми знайшли його зовсім маленьким, брудним і наляканим під завалами садиби в одному з сіл, що минали, поблизу Бахмута.

Пам'ятаю, як годували його молочком, як воно лякалось від кожного вибуху. Через декілька днів цуцика мають забрати волонтери, щоб знайти нову сім'ю цьому малюку. Щупа радісно махає хвостиком, випрошує залишитись, щоб погратися з ним. 

Потрібно йти, бо після відступу ворога кожен метр поля - небезпека, брухт від розбитої техніки - небезпека, навіть маленька дитяча іграшка - небезпека. Це реальність, адже воюємо з армією без жодних моральних принципів та хоч крихти совісті. 

Довкола мертва тиша... Здається, що у селі немає і живої душі, та це ілюзія. Люди бояться виходити, мабуть, досі  не знають, що ворог відступив. Праворуч хтось обережно виглядає у вікно: шибок там немає, як і покрівлі в частини будинку. Ліворуч тільки глибока воронка після вибуху, за поваленим парканом далі - наче лежить декілька понівечених тіл…

Я обережно обстежую місцевість металошукачем, але найкращий інструмент - власні очі. У саперів немає другого шансу й дев'ять життів теж немає. Міни настільки підступні, що можуть розірватись від одного необережного руху. То лише у фільмах герої-щасливчики виживають,  навіть наступивши на них.

"Знайшов отут! " - чую від головного. Це виявився предмет, який важко одразу розгледіти під снігом неозброєним оком. "Ще одна!" – лунало з правого боку. У мене не було часу відволікатись на знахідки інших, потрібно швидше працювати. Поринаю у свої думки, щоб сконцентруватись, та все одно не виходить.

Ніяк не припиню думати про своє довоєнне життя. Як спав у теплому ліжку, як смакував улюблений маковий рулет, навіть як сварився із сусідами, які слухають музику до пізньої години. Кожна деталь була такою прекрасною і дорогоцінною. 

"Стій! Назад!" - хлопці гукають комусь. Ураз вирвавшись із полону своїх спогадів, я не одразу второпав, кому вони кричать. "Фу!" - знову вигукнув хтось із бригади. Раптом бачу вдалені біленьку крапочку, яка біжить до нас. Це Щупа! Він узяв слід і вирушив шукати мене.

У голові відразу пронеслась купа думок, але головна - як його повернути,  песик ще не слухається й не вміє виконувати команд. А тут так небезпечно.

Цуценя, дуже швидке і крихітне, починає бігати біля ніг. Не встигаю зреагувати, щоб спіймати його, незграбно  повертаюсь навколо себе на одній нозі. Ніяк... Знову кидаюсь, щоб перехитрити песика. Як він може бути таким спритним? Ура! Успіх! Утішений, хапаю мале. І в той же момент, ту секунду, яка триває вічність, відчуваю - схибив! Чоботом зачепив щось…Підвів усіх… Вибух! Щупа! Летять уламки. Впиваються в тіло. Хлопці! Гуде у вухах. Боже! Нічого не відчуваю. Тільки дзвін. Темрява. Холод. І сніг, який ніби намагається приховати все…