Бабенко Іван, 9 клас
Олевський ліцей №2, Житомирської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лебедєва Юлія Сергіївна

Війна моя історія

З 24.02.22 року життя кожного українця змінилося на до та після. Я разом зі своєю сім’єю не стали виключенням.

Мене звати Іван, я з маленького містечка в Житомирській області, яке має назву Олевськ. Дякуючи Богу та нашим захисникам ми разом з нашим містом ніколи не бачили війни, але тоді ми теж переживали складні часи.

Не дивлячись на те що війна в Україні йде вже понад 9 років, вся країна відчула це лише після 24 лютого. Ми як і всі люди, після початку повномасштабного вторгнення, декілька днів без перерви були в укритті. Нам дуже пощастило що ми мали гарних сусідів які прихистили нас в момент коли ми дуже сильно цього потребували.

З перших хвилин пробудження 24 лютого, я насправді не розумів що відбувається, всі навколо метушилися, по новинах говорили одне й те саме, щоби всі негайно пройшли в укриття, взявши з собою самі необхідні речі. Наступні години першого дня тривали нескінченно, постійний крик дітей, сльози матерів, страшні розмови дорослих, люди які що зо 20 хвилин приносили якісь звістки. Кожне повідомлення яке люди отримували від далеких родичів, було неначе промінчиком сонця якого так не вистачало всім. Так минали хвилини, години, дні…

Щодня до укриття приєднувалось все більше людей, і там починала з’являтися якась особлива атмосфера, яку не можна передати словами. З часом всі присутні неначе стали однією великою сім’єю.

1 березня. Цей день що року був особливим у нашій сім’ї, тоді в кожного на лиці була усмішка. Найголовнішими людьми в нашій «сім’ї» були татусі, дідусі та звичайні чоловіки, в той час всі почали замислюватись про те щоб зберегти своє життя, та життя своїх дітей. Мій тато завжди був відповідальною людиною, яка обдумувала всі свої вчинки та їх наслідки.

Цього разу татові треба було добре подумати, на рахунок пропозицій які йому надавали його знайомі. Врешті решт, тато разом з мамою все обдумали й вирішили щоб убезпечити своїх дітей, найкращим рішенням буде виїхати закордон.

Це сталося 8 березня, теж дуже особливе свято яке кожен рік проходило дуже радісно та яскраво. Але в цьому році, всі забули про існування такого свята. Ранок проходив як завжди в укритті. Цього ранку, чоловіки розповідали одне одному скільки і о котрій годині вони нарахували ракет та безпілотників. Цей момент був дуже страшний, розтавання з татом, жахливі новини та звичайно хвилювання мами. Приблизно о 5 ранку речі були зібранні та ми вже були готові виїжджати. Мій тато дізнався що його друг теж вивозить свою сім’ю і попросив допомоги. Наше прощання з татом було дуже коротким, махання тато рукою «Бувай» і все...

Наступним страхом було те що ми не знали куди їдемо, єдиний орієнтир, це те що місце куди ми їдемо точно не буде не на території України. Поїздка тривала дуже довго, здавалося ти засинаєш і проснешся десь дуже далеко від дому, але це було зовсім не так.

Приїхали ми на місце призначення приблизно о 3 годині ночі, тоді не хотілось нічого, тільки лягти спати й молитися про те що це був лише злий сон.

Загалом в Польщі я був 3 місяці, перші дні здавались казковими, наче ти в якомусь сні, але не дивлячись яким би не був яскравий день, ввечері були сльозні розмови з рідними. Це були 3 місяці не забутніх емоцій, я дуже радий що коли ми прибули в те місто де перебували, ми потрапили саме в сім’ю «Kobinskich». Ці люди не просто прийняли нас до себе а й подарували нам незабутні почуття. Хоч мені й сподобалось перебування в Польщі, вдома завжди було, є і буде краще.

Після повернення була сльозлива зустріч з татом та рідними. Це була незабутня мить. Тоді я заплакав, але вперше за довгий час це були сльози радості.