З перших днів війни місто змінилося до невпізнання. Вода і світло зникли, газу теж не стало. Магазини й аптеки закрилися, і люди стали ходити по воду в далекі місця. Було важко і страшно, але потрібно було виживати. Я намагалася не показувати страх, щоб не лякати дітей. Обстріли траплялися майже щодня, і ночі були найстрашнішими. Спати доводилося в підвалі, де хоч трохи безпечно. Тоді я вже була в селі. Іноді здавалося, що все це ніколи не закінчиться. Але я розуміла - не можна втрачати надію. Кожен новий день - це маленька перемога. Часто думала про те, навіщо все це почалося. Хто вирішив, що можна ламати чужі життя і будинки? Війна - це страшно і боляче. Я виїхала до Одеси, зараз тут і залишаюсь. Мій будинок зруйнований повністю. У рідному місті немає живого місця. Мрію про день, коли знову буде тиша і спокій. Тоді можна буде почати жити заново.