Я часто дивлюся телевізор. Війна почалася, коли з’явилася техніка й почалися обстріли. Це постійно передавали по телевізору, я весь час засмучувалася через це. Була весна 2014 року. Ми зрозуміли, що все змінилося, коли прийняли рішення переїхати до Маріуполя з Донецька. Діти наші, досить дорослі й самостійні, виїхали до Києва. Тоді життя кардинально змінилося.

У 2014 році ми переїхали зі своєї квартири в орендоване житло. У нас був будиночок – дача на морі під Маріуполем. Думали, що пересидимо там літо, а тепер у цьому будиночку живемо.

Ми вчасно виїхали, тому нам не довелося побачити військові дії. Стежили за подіями по телевізору. Із сусідами й рідними мало що обговорювали. Більше плакали й переживали, хвилювалися про здоров’я один одного, припускали, коли це закінчиться. Усі сподівалися, що це якесь непорозуміння. Але, як бачите, нічого не закінчилося...

Ніколи не думала, що Донецьк, Донецька область відокремляться, що таке взагалі може статися. Найстрашніше, що стільки людей загинуло й почалася розруха.

Усі ці події 2014 року хотілося б забути, особливо коли гинуть діти, мирні жителі. Ось коли оголосять, що закінчилася війна, приберуть військову техніку, життя повернеться в колишнє русло, тоді я буду спокійна.

Я зрозуміла в ці дні, наскільки я люблю свій будинок, свою сім’ю. Думала, як я хочу швидше повернутися додому, а тепер повертатися ми не плануємо. Ми продали там квартиру влітку 2020-го, оскільки побачили, що нічого не змінюється. Залишилися тут на постійне проживання.

Я мрію возз’єднатися зі своїми дітьми, але це вже неможливо. У них своє життя, робота. Мрію бути до них ближче. Ну, і здоров’я, звичайно. Мрію, щоб усі були здорові. Хочу, щоб був мир, жити в стабільній країні, не переживати за завтрашній день. Найцінніше – це життя близьких і своє життя. Все інше можна змінити.

За цей час у мене відбулася переоцінка цінностей. Я навчилася боротися зі стресом, тримати себе в руках. Ніколи не засмучуватися, завжди намагатися щось робити для поліпшення ситуації.