Яворська Юлія, 10 клас, Вишенський ліцей імені А.Дячука 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Георгіїва Ніна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року був схожий на фрагмент із книги жахів: мене розбудила мама, і перше, що я побачила, це її налякані очі. Страх в них. Цей страх передався і мені. Я запитала її , що трапилося, а у відповідь  почула:» Юлю, збирай речі, негайно!» А ще пам’ятаю, що телефон розривався від дзвінків та повідомлень. А ми всі збирали сумки, поки тато заносив ковдри, подушки, теплі речі в підвал. Це все відбувалося блискавично, я не встигала навіть зрозуміти, що зараз коїться, але десь глибоко всередині відчувала, що відбувається щось жахливе. В очах тільки  миготіло налякане обличчя мами, тому я поспіхом збирала всі необхідні речі.

У темному підвалі, де горіла  лише одна свічка, яка давала і світло, і тепло, запала тиша. Як зараз пам’ятаю, у мене від страху всередині все стиснулося, серце забилося в скронях, руки затремтіли.

Обійми - це те, що мені було потрібно в ту хвилину. Мама, мабуть, відчула мій стан і пригорнула до себе. Неньчині обійми! Якими ж вони були теплими та ніжними! Мабуть, буду пам’ятати їх завжди. У підвалі думки про смерть часто прокрадалися в мою голову, я хотіла якось відволіктися, щоб хоча б на хвилину забути про те, що відбувається ззовні. Моїм спасінням стала книга Шарлотти Бронте “Джейн Ейр”, яку я поспіхом прихопила, коли бігла в підвал. Починала читати. Шарлотта Бронте з сирого підвалу переносила мене у світ доброї та несміливої дівчини - сироти, яка в міру розвитку сюжету ставала сильною та незламною. Я відчувала кожну емоцію Джейн, переживала, співчувала, раділа. Ця книга допомогла мені позбутися думок про нещастя війни, яке спіткало нашу родину, наш народ, нашу країну.

Після знайомства з цією книгою в напівтемному підвалі читання стало  одним з  моїх улюблених хобі. Ця книга допомогла мені подолати стрес, але не надовго,  бо після її прочитання, я знову повернулася в страшну реальність.

Через два дні, коли не було тривог, ми стали підніматися в будинок. До нас  приходили сусіди, і ми пошепки, щоб не злякати тишу, обговорювали тривожні чутки, які ширилися містом.  Звідусіль відчувалася напруга та страх людей,  нерозуміння того, що відбувається, чому? Навіщо? У душі в мене був ніби камінь, який тягнув на дно. Розуміла, що нічого вдіяти не можу, руки опускалися,  і кожної ночі я плакала щирими сльозами від без виході. Психічний стан був жахливий, здавалося, ніби мене  закрили  у якомусь коконі,  де немає світла  і немає ніяких ресурсів, щоб пробити хоч маленьку щілинку в цій пітьмі.   

Місяць ми ще боялися війни, а потім почали звикати. Спочатку планували переїхати в іншу країну, але не змогли: переживання за рідних, які б лишилися одні, розбивало серця.

Нашим місцем проживання стало село Вишеньки, що на Київщині. Нова школа, нові однокласники, нові вчителі… Ще і  досі переживаю і згадую з болем ті перші місяці війни, які ми провели у підвалі, але час лікує, зараз до вибухів та тривог, ставлюся більш спокійно. Уже не боюся, мені не страшно, тому що  знаю, що агресію ворога стримують Збройні сили України - наші хоробрі захисники та захисниці. Я вдячна кожному та кожній з них за те, що вони понад власні сили та здоров’я, не жаліючи себе, бережуть нас та нашу землю. Я надіюся, що війна дуже скоро закінчиться, і ми зможемо повернутися до нормального життя, але як раніше уже не буде.