Хроль Дар'я, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 104  Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котлобулатова Інна Ріфатівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого, четверта ранку. Швидкий підйом з ліжка після гучного вибуху десь поруч, відчуття тривоги та неспокою. Вчорашня невіра в можливість війни змінилася сьогоднішньою жорстокою істиною. Вибух знову! За декілька будинків від нашого підіймається стовп диму, і десь далеко щось бахкає. Шлях війни починається. Тоді ми ще не відрізняли прильоти від виходів, артилерію від ракет та ФАБів.

Гірко усвідомлювати, що народ, з яким наша нація воювала пліч-о-пліч у Другій Світовій війні, пішов проти нас таким кровожерливим і варварським чином, завдавши нам удару в спину.

Того ранку я не хотіла, щоб батько йшов на роботу, бо так нам з мамою було б спокійніше, але він поїхав. Весь той день я намагалася бути зібраною, стійкою, контролювати абсолютно всі свої емоції, щоб матуся не турбувалася за мене і бачила, що зі мною все гаразд. Почали збирати тривожну валізу. Звісно, було дуже боязно, але підтримка близьких була для мене першочерговою задачею.

Я все ще сподівалась, що весь цей жах припиниться за декілька днів, що це взагалі страшний сон, котрий скоро закінчиться. Тоді ми ще не уявляли, як довго це триватиме.

Перші місяці були складними та надзвичайно важкими, бо ще ніхто не розумів, що буде далі та чого чекати від цих жалюгідних покидьків. Трішки звикнувши до таких реалій, я почала намагатися повернутися до колишнього життя: виходила на прогулянки, займалася вдома фізичними вправами, танцювала, читала, навчалася онлайн, багато дивилася новин та аналізувала інформацію. Дійшла до висновку, що історія циклічна, хоч і неприємно це усвідомлювати. Більшість моїх близьких подруг виїхали за кордон, стало важко підтримувати з ними зв'язок, моє оточення стало обмежуватись сімейним колом. Тато нас теж хотів відправити з міста, але ми з мамою навіть і не думали про те, щоб його залишити самого у такий складний час. Загалом, боялася я не за себе, а за своїх близьких.

Татка відпускала до роботи щоранку з переживаннями у серці, а коли хтось з рідних вибирався на вулицю – прохала,  щоб, як повернулися, відписались чи відзвонились, що все гаразд.

Багато людей повиїжджало, вулиці та домівки стали напівпустими, а дороги безлюдними, продуктові полиці в супермаркетах були майже спустошеними. Це збільшувало тривогу і сумніви у моєму житті. Але я намагалася не впадати у відчай та не опускати руки, а сконцентруватися на тих справах, які були важливіші на той момент, а саме – допомога всім тим, хто її потребує. Приймала участь у зборі коштів для ЗСУ, волонтерила і підтримувала близьких та знайомих, допомогала покинутим тваринам. Відчула, що навіть у найскладніші часи можна робити щось добре.

Майже три роки війни принесли незліченні страждання та величезні втрати. Цей конфлікт торкнувся кожного з нас.

Щоденно я дізнаюсь про загибель десятків військових і мирних жителів, про зруйновані домівки і розпач людей, які втратили все, що в них було. І це боляче усвідомлювати, що в двадцять першому столітті ми все ще змушені вирішувати конфлікти силою, а не дипломатією. Кожна втрата – це нагадування про те, як швидко все може змінитися.

Руїни нагадують нам про те, що було, і про те, чого ми позбулися. Ми повинні пам’ятати про ці жертви і боротися за мирне майбутнє.

Війна – це суцільна трагедія, яка перевернула життя мільйонів людей, у тому числі і моє. Віримо у ЗСУ та маємо надію на найшвидше закінчення цієї жорстокої війни. Нам зовсім не потрібен шлях війни, щоб стати добрішими, мудрішими, сильнішими та починати цінувати життя такою кількістю жертв. Я бажаю миру, щоб знову відчувати смак життя, радість спілкування з близькими і спокій за наше майбутнє.