Я мешкав у Гуляйполі з дружиною та тіткою. 24 лютого ми побачили, як по вулиці їздили бронетранспортери. Коли ввімкнули телевізор, зрозуміли, що сталося. Як почалися обстріли, ми з дружиною ховалися у підвалі, а тітка залишалася в будинку, бо вона лежача. У підвалі було холодно – ми застудилися. 

Зранку, поки не було обстрілів, їздили до криниці по воду. Готували їсти на вогнищі, бо не було ні світла, ні газу. 

Син зі своєю сім’єю виїхав у перші дні війни, бо його маленька донька боялася й плакала. А ми вибралися після того, як снаряди розірвалися біля нашого двору й на обійсті сусідів. 

Добре, що сестра приїхала по речі й привезла пальне, інакше ми б не змогли виїхати. Щоб вивезти тітку, прибрали з машини заднє сидіння, а замість нього поклали матрац. По дорозі були лише українські блокпости. Наші військові дивилися паспорти й пропускали нас. Син винайняв нам квартиру в Запоріжжі. 

Мрію, щоб швидше закінчилася війна. Хочеться повернутися додому. Я навіть не знаю, чи вцілів наш будинок.