Гордієнко Євгенія, учениця 9 класу Верхньодніпровського ліцею №2 Верхньодніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пітух Ірина Петрівна

Війна. Моя історія

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!

Олександр Олесь

Війна… Пам’ятаю, як прокинулась рано-вранці 24 лютого, того самого холодного четверга. Цей день назавжди залишиться в пам’яті кожного українця. Я прокинулась не від будильника, а від того, що батьки нервово ходили по будинку, не знаючи що їм робити. Я, нічого не розуміючи,  підійшла до мами, мама зі сльозами на очах сказала: ‘’Доню, почалась війна’’.  

Всі почали панікувати. В 2022 році  я навчалася у 7 класі. Наші вчителі пояснювали, що таке війна, саме тоді нас перший раз повели у сховище. Спускаючись туди, всім було страшно, страшно не тому, що ми боялись війни, тоді ми ще цілком не усвідомлювали всієї серйозності ситуації, а тому, що ми боялись цієї невідомості, яка досі знищує нашу країну.

Педагоги, збираючи до укриття дітей, втішали наляканих, гуртували та, попри власну тривогу, бадьоро заводили «Ой у лузі червона калина». Перші звуки сирени, пусті полиці в магазинах, нескінченні черги до банкоматів та пусті автомобільні заправки – все це довелось нам пережити в перші місяці війни.

Пакування тривожних валіз, на випадок термінової евакуації та дні, коли справді здавалось, що потрібно тікати. Та наші незламні українці, які не злякавшись, пішли на захист нашої рідної неньки України й простих людей.

У  перші тижні війни кожен день відчувався, як останній. Ці відчуття я хотіла б описати рядками з пісні гурту «Океан Ельзи» : « Мало хто знає, що ж буде з ним? Що буде завтра? - В юних думках- В когось надія, а в когось  страх...»  Ці слова означають, що під час війни кожна людина загубилась у собі й своїх почуттях. Постійні хвилювання не полишали жодну людину. Тривоги батьків, які просто хотіли вберегти свою родину.

Українці хотіли врятуватись від війни, та, на жаль, не всім це вдалось. Ми були немов маленькі, беззахисні чоловічки серед великого пекла. Невинні ні в чому люди, які ще за декілька днів до війни будували плани та насолоджувались життям, зустрілись зі смертю сам на сам.

Захисники та захисниці уже протягом 20 місяців боронять нашу Батьківщину від ворога. Це звичайні люди, на яких вдома чекає родина, батьки та діти. Це сміливці, які змогли переступити через себе й піти назустріч війні. Українці почали допомагати, хто як міг: плели сітки, готували їжу бійцям – робили все задля нашої перемоги. Це дуже маленькі внески з боку кожного, які допомагають великій війні.

За цей час постраждало багато мальовничих міст, деякі гарні й відомі міста окуповано. Зараз ми прикладаємо всі свої зусилля заради відбудови та повернення наших рідних українських міст. Ніхто навіть не міг подумати, що у 21 столітті наша нація буде свідком страшної війни.

Наразі всім людям важко. Дехто досі є жертвами ракетних обстрілів, а дехто, проживаючи в іншій країні, мріє про дім, якого вже з перших днів війни немає… Тяжко, маючи все, залишитись ні з чим, але усвідомивши  головне, що всі рідні живі, ці збитки стають другорядними.

Під час війни люди показали свої справжні характери, дехто змінив свої погляди. Хочу сказати, що війна дуже зблизила український народ, наша нація стала набагато сильнішою.

Я пишаюсь тим, що народилась в Україні, можливо, це не найрозвиненіша країна, але вона нескорена й незламна! І ми, не зважаючи на всі труднощі, обов’язково переможемо, бо так заповів відомий український поет Василь Симоненко: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»