Овчар Євнікія, группа 2ОВ/Л, ВСП "Вінницький фаховий коледж Національного університету харчових технологій"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниш Клавдія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Київ… Надворі гарна біла зима. Кінець лютого. Прокидаюся від гучних звуків, а поряд мама тихим голосом просить, щоб я не лякалася. Вона каже, що сьогодні я не йду до школи, а вона - на роботу. В очах неньки – якась невідома мені тривога, а я ще й не розумію, що то шумить за вікном. Здивовано дивлюся на маму, а вона наче читає моє запитання і тихо відповідає: “Негайно збирайся: війна… Нас знову наздогнала війна”. Серце пришвидшує удари,  які тепер чую навіть у вухах. У будинку, що ми винаймали, починається метушня - усі пакують валізи. Господиня помешкання пропонує спуститися з необхідними речами до підвалу.

Місяць тому відсвяткувала день народження – мені виповнилося п'ятнадцять років, та я вже вдруге відчуваю жах війни, удруге втрачаю друзів, удруге охоплює страх невідомості: що нас чекає в майбутньому?..

Спогади… Луганськ... 2014 рік, мені шість років,  ми вимушено покидаємо місто,  у якому я зростала, залишаємо квартиру, іграшки (мені, маленькій, це особливо болить), друзів… Радості дитинства більше  не відчую ніколи. З мамою переїжджаємо з одного міста до іншого в пошуках тимчасового помешкання та роботи, щоб продовжувати жити. Повернення в сонячне і щасливе дитинство у моєму Луганську неможливе. У нашу квартиру заселилися ворожі військові.

Про те, що ми залишилися без житла, одного ранку прийшло сповіщення мамі на Viber і… «приписка»: якщо візьмемо російські паспорти - буде розмова  про повернення житла.

Київ… Дуже важко ходити до школи і розуміти, що інші діти повертаються  до своїх домівок, у свої кімнати  на особисту територію,  а мене без моєї на те згоди чи, може, провини цього позбавили. Життя перетворилось на існування. Чи про це я мріяла? Чому саме мені доводиться йти таким шляхом, не маючи спокою, свят, друзів,  свого затишного куточка, де в родинному колі так приємно проводити вечори? Такі думки ніяк не йдуть з моєї голови.

Київ… Декілька днів ми періодично спускаємось до підвалу. Столиця задимлена, непривітна, транспорт майже не ходить.

Мамі кажуть на роботу не виходити. Телефонують бабуся з дідусем: вони  також переселенці з Луганська, що знайшли прихисток у Вінниці. Рідні  хвилюються, бо залишилися самі без нас, тож мама вирішує  поїхати до них поки що без речей, щоб у важкі хвилини бути  разом з близькими. У Києві важко «упіймати» таксі чи інший транспорт, тому доводиться сім кілометрів іти пішки, поки не зупиняється вантажівка,  яка доставляє хліб до магазинів.  Лівий берег заблоковано, тож диво, що водій проїхав на правий. Він погоджується підвезти нас ближче до залізничного вокзалу. Їдемо,  чутно вибухи,  здається,  дуже близько. Але ми все ж досягаємо мети - вокзал.  Людей дуже багато. Нам щастить потрапити на евакуаційний потяг.

Небо затягнуте темним димом, знову чути вибухи, гуркіт літаків та стрілянину. Страх переростає в паніку. Наш  поїзд рушає. Їде тихо. Люди трохи вгамовуються,  та в їх очах  - німе запитання: “Що на нас чекає попереду?”

За шість годин дороги потяг часто зупиняється через обстріли. Але ми з мамою дуже радіємо, нарешті побачивши рідних бабусю і дідуся. Тільки тепер голод нагадує про себе, і він нестерпний, бо не їли три дні в Києві. Тож ідемо в єдиний у вечірній час ще відчинений кіоск і купуємо шаурму. Її смак  я запам'ятала на все життя. Ми залишились з рідними. І ось Вінниця...