Жуковська Поліна, 9 клас, Херсонська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №12 з поглибленим вивченням французької мови Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гришенко Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна нас застала неочікувано, як і багатьох українців. Я ніколи не могла подумати, що у 21 столітті сусідня «братня» країна розпочне повномасштабне вторгнення. Але наразі це наша реальність. У мене 24 лютого почалось о 5 ранку з гучних телефонних  розмов батьків з рідними. Зрозумівши, що відбувається в місті щось недобре, я сіла біля телевізора і мовчки слухала новини, але не усвідомлювала слів диктора, здоровий глузд відмовлявся сприймати почуте за реальність. Тоді я ще не знала,  як це змінить життя моєї родини та й  усіх українців.

Пам’ятаю, перший онлайн урок, розгублених однокласників, вчителя, і слова «треба вижити» - усе це не зі мною…

Тільки ніч з 24 на 25 повернула в реальність: сильні вибух, гул винищувачів та гвинтокрилів, свист снарядів, бій на Антоновському мосту й повна тиша в будинку: усі сидять у підвалі по кутках і моляться, і вірять у незрозуміле на той час майбутнє, але хоча б в тиші!  

Окупація - тиша у місті, нове спілкування зі старими друзями, турботи по домогосподарству та мрії про звільнення.

Коли закриваю очі, то бачу, як горить олешківський ліс, а у вухах- гул військової техніки, що йшла мостом і околицями міста. Чорнобаївка 1, 2, 3… 20- це була соловʼїна пісня окупації, яка давала надію на звільнення від «асвабадителей». Відсутність звʼязку, інтернету. Пошук можливості читати новини, спілкуватись з рідними та друзями. Звільнення Чорнобиля, Харківська область, хаймерси та пошкоджений міст. Запрацював паром, люді виїжджали  на лівий берег Дніпра, у Крим. Затор з машин був десь тиждень - весь день і  ніч. Не дивлячись на таку ситуацію, ми тримались, їздили в місто за покупками,  садили городи, навчалися, ходили в гості, гуляли з собакою, яку нашу родину попросили доглянути знайомі.

Іноді накочувались приступи паніки, коли настала тиша, і з лінії зіткнення не доносився гул гармат.

Час наближався до осені, усе більше наших знайомих намагалось виїхати,  вже поїхали мої старші сестра та брат, ми залишились у трьох: я, мама та тато. У середині вересня вимкнули світло та воду, погодинно ми вмикали генератор, щоб хоч якось прогріти дім та приготувати їжу. Я ніколи не забуду ніч 9-10 листопада - це були ночі перед звільненням. Ми з мамою пекли пиріжки у дідуся, бо у нього газова духова піч, поки вони готувались, мама попросила мене принести воду з дому (ми живимо навпроти, через вулицю), тому це була двохвилинна справа. Але не все так просто, я виходжу з двору і на початку вулиці бачу дві великих фари, і  розумію, що то військова машина, повертаюсь назад додому, чекаю хвилин 10 і дуже тихо ключем відмикаю двері, коли я побачила, що нікого немає, то швиденько побігла до дідуся.

Перед деокупацією всі в місті були налякані жахіттями Бучі та Гостомеля, і тому намагались не виходити зайвий раз на вулицю.

Тієї ночі довго не хотілось спати і навіть у повітрі зависла тривога. Страшні, неймовірної сили вибухи розірвали тишу ночі, потріскалось скло на вікнах, повідчинялись двері, вікна. Тільки близько одинадцятої ранку я вирішила подивитися на міст - через пасма туману прозирав розбитий кістяк. Я побігла розповісти про побачене батькам, але дорослі це зрозуміли ще вночі. Ранок був галасливий, навіть горобці звідкись узялись, а їх не було всю окупацію. Вулиці мого селища  ожили: люди виходили, спілкувались , передаючи довгоочікувану звістку про звільнення. Ніхто нічого не розумів, хтось вважав, що це пропаганда або неправда, але ввечері ми пішли прибирати на районі з друзями, і побачили машину з українськими прапорами.

Радості не було меж, але тоді ми не знали, що лівий берег залишився в окупації. 

Уже минуло майже два роки після деокупацій, у нашої родини розбитий будинок, машини і мамин квітковий магазин. За цей час я побувала в різних містах та країнах. Моя остання  зупинка - це місто Одеса,  мене оточують  найкращі знайомі та друзі, сестра, але думки про рідний Херсон мене не полишають цілодобово.

У місті залишився тато, а там ворог веде щоденне полювання дронами на  людей і машини.

Надворі  ХХІ століття. Здавалось людство вийшло на новий рівень розвитку, у світі процвітають ідеї гуманізму, усе можна вирішити політичним, мирним  шляхом. Як помиляється «цивілізований світ», і доказом цього є найстрашніша війна ХХІ століття – російсько - українська. Війна залишила велику психологічну рану на тілі кожного українця, але показала хто є справжнім другом і  завжди прийде на допомогу, а кому байдуже до долі країни й свого дому. А таких багато не тільки на лівому березі , а й тут, поруч з нами.

Я сподіваюсь на перемогу Збройних сил України й бажаю усім миру.