Бартош Ангеліна, 3 курс, Прилуцький технічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заболотна Ніна Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на надбання сусіда, вона б завжди насолоджувалася світом і свободою". Ця фраза Жана де Лабрюєра чудово описує ситуацію на моїй Батьківщині протягом усього її існування. Війна, яку я сподівалася не бачити ніколи, постукала у двері ще у 2014 році. Саме тоді Кримська, Донецька та Луганська області України дізналися, що таке "братська любов сусіда".

Війна не переходила на інші області аж до 24 лютого 2022 року, коли країна здригнулася від вибухів. 

24 лютого для мене почалося о сьомій ранку - мене розбудили сотні повідомлень у всіх соцмережах про початок повномасштабного вторгнення російської армії на територію України. Я дивилася відео з вибухами, криками людей і розуміла, що скоро це буде тут. Я не можу описати, що відчула в той момент - це була суміш страху, відчаю, рішучості та безнадії. Пам'ятаю, як тоді вийшла, щоб розбудити маму та сестру і дізнатися, що будемо робити далі. Як виявилося, вони вже не спали. Вони просто збирали речі й робили це якось механічно, але їхній страх і паніка, відображені на обличчях, сказали мені все. 

Перші тижні війни були найгіршими в моєму житті. Вся країна поринула в хаос: постійне виття сирен, яке змушувало шукати захисту в укриттях від смертоносних ракет, паніка людей, порожні полиці в магазинах, фото та відео постраждалих у новинах і телеграм-каналах.

Здавалося, що все щастя в цій країні зникло. Та, як говорив Бернард Шоу, "можна брати міста і вигравати битви, але не можна підкорити цілий народ". Саме з цим стикнулися російські військові на нашій землі. Такої єдності народу я не бачила ніде й ніколи. Люди кидалися голіруч на танки, готували коктейлі Молотова, і, попри напруження й страх, буквально кожен був готовий боронити свій дім, свою сім'ю та рідну країну. 

Час йшов. Я особисто бачила, як український літак розбив колону танків агресора в селі поблизу.

Навіть боюсь уявити, що сталося б, якби їхню колону не розбили. Наскільки мені відомо, тіла росіян тоді ще пів року знаходили в лісах і полях поблизу. Вони помирали від голоду й холоду, кинуті напризволяще своїм керівництвом. Якби я не знала, з якою метою вони йшли на нашу землю і який кривавий слід залишали за собою, можливо, така страшна смерть викликала б у мене співчуття. Але після побачених новин про те, що вони робили з нашими людьми, будь-який натяк на жалість зник. 

Хоч би що там було, війна триває, і вона не оминає жодного українця. Всі ми читаємо новини, чуємо вибухи, й кожен з нас засинає під виття сирен.

Я особисто помітила за собою, що почала звикати до того, що в країні війна: сигнал повітряної тривоги більше не викликає страх, а навпаки - коли довго не чую сирену, з'являється тривожність, бо після затишшя буде буря. Вибухи більше не викликають паніки, а звуки пролітаючих над хатою шахедів стали чимось звичним. Це все стало частиною мого життя. Але все ж я з нетерпінням чекаю на перемогу, чекаю того коли зможу жити нормальним життям, життям в якому не буде смертей, вибухів, ворожих ракет, повітряних тривог, життя коли наші воїни повернуться додому живими та здоровими. Я чекаю життя - без війни. І я розумію що війна залишила свій слід в серці кожного з нас, і ми завжди будемо пам'ятати тих кого втратили у цій війні, так само ми будемо пам'ятати через кого нам довелося це пережити, але зможемо жити.