Павел Анастасія, 9 клас, Школа І-ІІІ ступенів № 212 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Комарницька Надія Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна за всю історію існування людства була одним із найбільших лих на полотні історії. Вона є одним зі всадників апокаліпсису, несучи за собою тисячі, сотні тисяч, а у найбільші війни понад мільйони жертв простих людей. Війна прийшла й на мою Батківщину. Український народ став жертвою найбільш жорстокої війни за останні декілька десятків років.

Масштаби трагедії неосяжні, вона торкнулася кожної родини, кожного дому, кожного серця.

1000 днів війни - це не просто перегорнуті сторінки календаря, пройдені дати, зміна років, це десятки тисяч втрачених життів, горе, що оповило душу кожного, залишивши глибокі шрами, що залишаться в пам'яті чорним полотном журби. Доля та душа кожного українця зазнала непоротоких змін, жалісних втрат, наповнилася ракетними вибухами, регулярними повітряними тривогами. Історія пройдених 1000 днів – майже трьох років, у кожного своя. Хтось, хто віддав своє життя за мирне майбутнє країни, хто був вбитий загарбницькими руками, уже не зможе розказати нам свою історію, споглядаючи з небес.

Однак ми маємо бути почуті, трагедія, що прийшла до нас не має бути змовчаною.

Моя історія 1000 днів почалася на світанку 24 лютого 2024 року, коли за вікном пролунали перші оглушливі вибухи, над будинками почали літати винищувачі. Емоції та почуття в той ранок зійшлися у вир, не залишаючи по собі розуміння того, що відбувається. Зневіра у реальність заполонила голову. Мама була першою, кого я побачила відразу після пробудження. Не даючи часу віддатися впливу емоцій, вона чітко пояснила план дій для виїзду з Києва та я пішла збирати всі важливі речі. Ми всі сподівалися, що раптова атака не триватиме довше тижня, всі заспокоювали одне одного, однак ми розуміли, що стоїмо на межі, можемо не побачити рідного міста більше ніколи.

Стоячи на кухні, перемовляючись із батьками, пролунало декілька вибухів підряд, від чого я була змушена припасти до землі.

Навіть не зважаючи на те, що пройшло стільки днів, стільки нових спогадів додалося до попередніх, я все ще немов наяву пам'ятаю цей епізод. В той момент не лише в моєму серці, а й в серцях мільйонів щось обірвалося. Зруйнувалася та надія, забулися всі спогади про мирне життя, перед очима стояла лише пелена розпачу та усвідомлення, що ніяк не могло найти повною хвилею.

Коли речі було зібрано, вся родина сіла до машини та ми вирушили до західної частини країни в безпечне місце. 38 годин, проведених в машині, багатогодинних заторах, з єдиною буханкою хліба на 6 людей виявилися дуже важким шляхом.

Тільки після декількох місяців тато зізнався, що найбільшим страхом була саме дорога, можливе бомбардування та наступ російської армії трасою Житомир-Київ, якою їхали ми.

Його страхи не виявилися марними, в наступні декілька днів рух цією трасою був заблокований окупантами, машини розстрілювали, цивільних громадян вбивали, не даючи їм шансу на життя. Усвідомлюючи наскільки війна в союзі зі смертю підкралися близько, шкіра вкривається сиротами. Якісь 24 години врятували нас від смерті. Весь шлях панувала мертва тиша. Дорослі намагалися вдавати спокійний вигляд, однак навіть на той момент 12-ти річна я усвідомлювала, що на нас чекає набагато гірше, аніж ми сподівалися. Липкий страх оповив увесь салон автомобіля, здавлюючи горло; не даючи змоги промовити жодних слів, однак вони там були б зайвими.

Після такої довгої, морально важкої дороги, ми нарешті дісталися домівки бабусі з дідусем. Наша зустріч не мала відбутися так, за таких обставин. Однак у війни свої плани на долю кожного…

Зібрати думки докупи тоді було понад можливостями, ми просто обійнялися в німому плачу, розуміючи одне одного, як найрідніші. Наступні декілька місяців ми провели саме в тому селі, в батьків мого тата. На щастя, Чернівецька область в ті місяці була спокійним та тихими прихистком. Після контрасту ранку 24 лютого, тих вибухів, що луною віддавали у вухах, не даючи можливості позбутися них, як страшного сну, село бабусі й дідуся здавалися паралельним світом. Вже зараз я розумію, що вони фізично не могли осягнути наших почуттів, не  відчувши всього на власній шкірі. Часом, це ставало причиною конфліктів між старшими, одні не могли зрозуміти ситуацію інших. Емоції виром захоплювали батьків, що були змушені разом із дітьми покидати створену протягом життя домівку, без найменшого розуміння, коли в наступний раз зможуть повернутися.

Тим не менш, наша родина зазнала дуже великої підтримки. Ми стали разом, об'єдналися.

Таким чином місяць змінявся місяцем, дні днями й в моє життя прийшов найскладніший період – більше року життя без батьків. Лише я, зовсім маленький брат та наша бабуся. Оскільки квартира в Києві не могла лишатися напризволяще, а робота чекала на батьків, то попри важке рішення, довелося вчинити саме так.

Ми втрьох залишилися на цей період взагалі в іншому селі, новій місцевості, без єдиної знайомої людини, що стало буквально початком нового життя.

Дні тягнулися неосяжно довго, здавалося, що я не жила життям, а натомість воно стрімкою течією плинуло повз. Залишитися без батьків – головних людей у моєму житті, в такому малому віці стало причиною передчасного дорослішання. Однак це понесло наслідки й для психологічного стану, часті сльози, страхи, нервові зриви – це все стало рутиною того року. Коли ти не знаєш, що буде з твоїми батьками в Києві, чи побачу я їх знову…

А потім сталося те, чого ми всі найбільше боялися. Дзвінок від мами о 3 годині ночі. Прильот біля дому. Загинула мати з дитиною, з якою я провела дитинство на майданчику.

Я й досі з острахом згадую ту ніч на перше липня, що немов налипла на пам'ять, прокрадаючись в думки кожного разу, коли я чую повітряну тривогу. 1000 днів війни змінили все всередині мене. Ставлення до загибелі, емоцій, підтримки. Ти усвідомлюєш наскільки безсильний проти влади країни агресора. Немає ніяких гарантій про завтрашній день, про те, що для тебе настане світанок. Важко бачити боротьбу цих почуттів не лише всередині себе, а й на рідних людях, в ці моменти ти розумієш свою мізерність, неможливість вплину ні на що, ти неначе цятка на чорному небі, оповитому димом після вибуху.

Після тієї ночі всередені мене порвалася остання тонка ниточка надії на повернення до рідного міста, рідного Києва… всі питання відхилялися, відповідь – відмова.

З часом стало просто страшно заходити в новини. Кожного дня пости в телеграм каналах поповнювалися дописами про загиблих цивільних, військових, що загинули за рідну землю, за нас з вами, поклавши руку на серце. Вперше за півтора роки війни в моїх очах спалахнув вже забутий вогонь. Це сталося після новини про наше повернення додму. Було радісно, було страшно, захопило щастя, захопило розуміння, що шляху назад вже не буде.

Масовані атаки, нічні повітрчні тривоги, мониторинг новин стали життям.

Київ 28 серпня 2023 року зустрів нас тривогою, повертаючи до реальності війни, що прийшла в наш дім. Коли я вперше зустріла батьків після такої довгої розлуки – тріумфу не було. Сльози та туга міцним вузлом здушили горло, залишаючи лише скляні погляди, які були ясніше за будь які словаю адаптація до нового світу стала ще одним переломним моментом.

Ми всі змінилися. Війна нас змінила.

Емоції, що охопили мене, коли я повернулася додому, були важкі. Мене оповило почуття, що я повернулася не додому. За той час, проведений далеко, я забула почуття дому, захисту, рідних стін. Хотілося сісти, стерти все, що накопичилося в думках і повернутися в мирний час, без війни, смерті, запаху крові та оповитого духом втрати повітря.

З приходом війни я втратила частинку себе.

Однак життя йде, на кожного з нас у долі різні плани і найнеправильнішим вчинком буде здатися. Підтримка родини стала головним поштовхом рухатися далі, боротися та стояти. Першу ніч Київ зустрів нас вибухами, від яких дрижали віконні рами, довелося спати в коридорі. Страшно було всім. І в той момент мати задала питання, після якого я до кінця усвідомила, якому місцю я належу: - Бачиш, як в Києві… хочеш повернутися?

Над відповіддю я не думала ні хвилини. В душі була лише рішучість і я промовила: «Ні, я вдома і це головне».

Адаптація до нового життя це важка, але поступова робота. В селі я була майже ізольована від суспільства, а тут люди продовжуть жити, не зважаючи ні на що. За це я люблю Україну – за її людей та їх незламність. Взявши сили у власні руки, я дійшла висновку, що зупинятися означає здатися. Я повинна пересилити себе, свої внутрішні страхи і жити з тим, що є. Миритися з тривогами, вибухами, однак не з загибелями полеглих воїнів україни. Це те, що має бути в серці кожного дня, віддаючи їм шану за можливість навчатися, ходити до школи, жити.

Я призвичаїлася до сьогоденних реалій, шляхом роботи над собою, сприйняття ситуації, ставши свідомою громадянкою, пройшовши власний шлях.

І я вірю, що ми – українці зможемо. Зможемо здолати ворога та закінчити кляту війну, почату державою-терористом. Ми  українці! Ми  незламні!