Ми з родиною з Маріуполя. Нам вдалося виїхати 15 березня, коли йшла друга колона евакуації. Ми виїжджали своїми силами. Переїхали на захід України. Зараз тут проживаємо. 

У 2014 році ми виїжджали у Чернігівську область, але тоді не було так страшно, обстрілювали здебільшого околиці. Місто жило своїм життям. У Маріуполі було більш-менш тихо. Я була у той час вагітна, тому щоб перестрахуватися, виїжджала на певний час. 

Коли почалася повномасштабна війна, я була вдома, почула вибухи. Від знайомих і з новин я дізналася про те, що трапилося. Потім почали сильно обстрілювати місто, і ми з родиною спустилися в підвал. З підвалу ми практично не виходили до 15 березня. Поки було світло, піднімалися у квартиру, щоб щось приготувати. Із 2 березня у нас зникло світло, вода, зв'язок, газ. Відтоді ми постійно жили в підвалі. Розпалювали багаття, готували на ньому їсти, роздобували воду у криниці, зливали воду з систем опалення, розтоплювали сніг. У нашому підвалі були сусіди, люди із сусідніх будинків: чоловік сорок, певно, позбігалися. Було дуже багато дітей. 

Війна дуже вплинула на емоційний і психічний стан. Пережити таке, прожити три тижні під бомбами, під артобстрілами - це дуже страшно. Це порушило мій психічний стан. У мене дуже багато близьких, які перебувають на війні. Тяжко пережити, що ми втратили все, що мали: майно, квартиру. Важко все втратити і їхати в невідомість. Але головне, що залишилися живі. 

Я переключаюся на дитину, на повсякденні справи, приймаю заспокійливі.

Кожного дня читаю новини - через це не можу розслабитися, весь час напружена. Тепер складно будувати плани. У нашій квартирі тепер живуть чеченці. 

До війни я працювала, тепер поки без роботи. Я не хочу їхати за кордон, хочу залишитися на своїй землі, у своїй країні. Думаю, що сюди війна не дійде. 

Сподіваюсь, що до середини літа війна повинна скінчитися. Майбутнє своє бачу тільки в Україні. Буду відбудовувати свою державу, своє рідне місто.