Захар Таран, 9 клас
Спеціалізована школа №301 ім. Ярослава Мудрого
Вчитель, що надихнув на написання есе: Попутькіна Тетяна Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це найжахливіше, що могло статися в наш час, час прогресу, розвитку й вдосконалення. Та, на жаль, це жорстокі реалії  сьогодення.

Я, як сьогодні, пам’ятаю той день – перший день початку суцільного хаосу. Хоча все почалося ще задовго до цього, та саме двадцять четвертого лютого 2022 року війна прийшла в мій дім. Звісно, я знав, що таке війна; знав не тільки з книг чи фільмів, я застав ще живими свідків тих  подій – моїх прабабусь. Вони розповідали  про жахіття війни, а також і про іноді проявлену людяність тодішніх ворогів (солдатів німецької армії).

Коли я побачив на власні очі, як у моє село заїхала колона ворожої техніки, то перше, що промайнуло в моїй голові, було заперечення цієї реальності. Я не зміг одразу ж усвідомити, що далі потягнеться низка приголомшливих подій, які назавжди змінять моє життя й життя багатьох моїх односельчан.

У перші ж дні місцеве населення показало «непроханим гостям», що їм тут не раді. Люди голіруч виходили на дорогу, щоб зупинити військову техніку ворога, щоб поглянути в безсоромні очі тим, хто приїхав, щоб нас захопити, знищити. Ніякої агресії місцеві жителі не проявляли, вони просто питали: «Навіщо ви до нас приїхали?!» І, не отримавши відповіді, по-хорошому просили  їхати з нашої землі, бо вона ж наша!!! Як же ми спочатку були впевнені, що зможемо достукатися до совісті загарбників, що це жахіття скоро закінчиться, і як же ми помилялися. 

У наші оселі ввірвалося розгульне життя окупантів. Відчай  прохолодою заповзав у душу. Так, може здаватися дивним, що я - ще підліток, але вже замислююся та занурююся в проблеми війни, бо ж якраз вона вкрала  моє дитинство, як і радісні дні всіх дітей  моєї країни. 

Я думав, що на тлі всього, що відбувалося, щось зі мною не так. Не так, бо мені не було страшно. Був страх лише за рідних: я боявся, що з ними щось може статись. Але мені не було страшно за себе  лише до того моменту, коли однієї ночі на моє село окупанти скинули дві бомби. Тієї ночі всі залишилися живими, хвала Богу, зруйновано було лише будівлі. У ту ніч я відчув усепоглинаючий страх неминучості: людина – це лише піщинка на  шляху руйнівної сили і, на жаль, нічого не можна із цим вдіяти. Після тієї ночі більше ніхто спокійно не спав. А далі стало ще гірше. Обстріли почастішали, ворог лютував; постійні звуки вибухів, навіть коли припинялися, продовжували звучати в моїй голові. Через те, що мій край - це прикордоння, магазини спорожніли, навіть звичайні продукти стали дефіцитом. І це в двадцять першому столітті! Я уже мимоволі почав згадувати страшні історії про голодомор. Люди почали обмінюватися продуктами, допомагати тим, хто взагалі нічого не мав. До нас стали приїжджати, волонтери. Так тривало чотири довжелезних  місяці, аж поки ЗСУ вигнали ворожі війська з нашої області.

У голові промайнула думка, що все стане на свої місця, війна скінчиться й усе буде, як раніше. Хто б міг подумати, що далі легше не стане. Усі запитують: «Чому люди, котрі живуть у таких складних умовах на окупованих територіях, не виїжджають?» Я знаю чому, і я відповім: «По-перше, нікуди їхати; по-друге, важко кинути дім, який ти любиш і в якому виріс, друзів, близьких. Це дійсно не просто.  По-третє, є надія й віра в те, що скоро закінчиться війна,  не доведеться кидати все, що тобі дороге».

Більше двох років постійних обстрілів не зламали людей, ми звикли до такого життя. Займалися своїми справами, намагалися просто жити. Та є обставини, які вриваються вихром у твоє життя, і докорінно його змінюють.

Так сталося й зі мною. Цього літа  бомба прилетіла в мій будинок… Коли я вибирався з-під завалів мого такого дорогого серцю дому, я зрозумів, що ніщо більше не буде так, як раніше.

Мене хвилювало лише одне: чи вижили під час вибуху мої рідні? Тієї ночі Бог знов лишив живими всіх дорогих мені людей! Отже,  ми маємо якесь важливе призначення в цьому житті!  Так, ми всі водночас втратили все, що мали. Але я ще більше  став усвідомлювати незначимість матеріального й надзвичайну цінність людського життя.

Я з родиною в Києві. Але гудок повітряної тривоги та обстріли пробуджують спогади про рідну серцю Сумщину: щасливе життя до війни та жахливі дні втрат, сліз.

Усе, що сталося зі мною останнім часом під час війни, закарбувалося в свідомості  назавжди. Я засуджую війну, я пацифіст! Та зло й гнів не змогли заполонити мою душу та серце. Жодній людині на Землі не бажаю пережити те, що пережив я та мій народ. Жага до життя додає мені впевненості в завтрашньому дні. Щиро вірю в перемогу та незламність моєї нації, звитягу українських воїнів, які  не дають ворогу сплюндрувати мою Україну, розірвати її на шматки. Я хочу приносити користь своїм близьким, своїй країні, цілій планеті. Я хочу жити, щоб робити світ кращим. Жити!!!