Антоніна Михайлівна з болем спостерігає за тим, як поступово порожніє її селище, городи заростають бур'яном. І все-таки, вона сподівається, що у них відкриється якесь виробництво і з'являться робочі місця для молоді.

Коли у нас почали стріляти, молодь стала їхати з села разом з дітками. У нас дуже багато порожніх будинків, особливо молоді поїхали, тому що дітям треба вчитися. Страшно стало. Деякі люди похилого віку теж поїхали з дітьми, але ми вирішили залишитися. Завжди ж сподіваєшся на краще. Шкода кидати будинок, землю свою.

Моя невістка була вагітна, ми просили її зайти в підвал. А вона: «Ні, не буду!» І лежала на дивані. Народила онуку у вересні 2014 року. Ніхто ж не планував, що буде війна.

Це був дуже важкий рік. Нам чотири місяці не давали пенсію. Ми не знали, що буде. Люди такі будинки кидали і їхали! На нашій вулиці два двоповерхових будинки стоять порожні, городи всі занедбані, бур'яни ростуть. Немає розвитку, все гірше і гірше. Немає роботи, тому молодь їде куди завгодно.

Перші два роки ми боялися ходити в ліс. Бувало, люди на розтяжках вибухали. У нас в селищі дроти обірвалися, електрик поїхав ремонтувати і на розтяжці підірвався. Чоловік сидів на лавочці, в нього потрапив осколочок і вбив. А ще скільки переживань у людей і хвороби всякі на нервах... А тут ще й коронавірус. Ось і виходить, хто захворів, а хто помер. Людей у селищі все менше.

Нам давали допомогу від Фонду Ріната Ахметова і Норвезьку допомогу [NRC]. Чоловік у мене помер, але все одно дають, так легше прожити. Щоразу боїмося: буде пенсія чи не буде? Немає впевненості.

Спокою у нас немає. Якщо хтось ударив по залозу, хвірткою клацнув - так серце і здригається. Ось кажуть, що серце в п'яти йде. Воно у нас, напевно, в голову піднімалося, тому що починало в голові: "Тук-тук-тук! Що робити, куди йти?" Все, здається, пережили. Дай Бог, щоб далі цього не було. Нам треба, щоб тут щось відкрилося, щоб молоді було, де працювати.

Мріємо, щоб був мир, щоб не стріляли і ми не боялися жити.