Пінчук Ярослава, 11 клас, Запорізька гімназія № 11

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайленко Тетяна Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинувшись вранці, я не усвідомлювала всієї серйозності ситуації.  З усіх каналів гуділа інформація про початок повномасштабної війни в Україні.  Я спочатку не повірила, чи мені так здалося.  На мій подив, мої батьки поки були спокійні, і тому я теж почувала себе спокійно. Але через 13 днів на станції крижаний холод обпікав нам шкіру. 

Я плакала, плакала моя сім'я, я вперше так боялася, але не за себе, а за своїх близьких.  Вокзал був сповнений страхом, панікою та теплом рідного міста, яке не хотіло нас відпускати. 

Невідомість лякала мене.  У своєму юному віці мені було важко це усвідомлювати, тому всі свої емоції я ховала за дурними жартами та сміхом.  Було видно, що й батькам не просто, але вони трималися заради нас із братом.  Мені було страшно говорити на тему війни з батьками, я боялася, що вони можуть не зрозуміти, що відчуваю, тому мені довелося розтоптати весь страх усередині себе і бути сміливою дівчинкою. 

Але страх у поїзді тільки посилився, провідник сказав, що якщо ми почнемо горіти, то потяг згорить упродовж двох хвилин. 

Тут же в голові почали миготіти образи людей, що розбивають вікна, як довкола пахне горілою шкірою та кров'ю, у вагонах чи під поїздом залишалися чорні бездихані тіла.   Близько 3 години ночі повз нас пролетіла ракета і впала зовсім поруч.  Це був перший вибух, який я почула майже через 2 тижні. Тієї ночі я не змогла заснути. Два дні, що залишилися, у поїзді пройшли спокійно.  10 березня, у свій день народження, я сиділа на вокзалі в Ковелі, їла вареники і плакала, плакала, знаючи, що моє життя вже ніколи не буде колишнім. 

Ще через 4 дні я прибула до Нідерландів, наступні місяці, проведені в цій країні, пройшли добре, війна мене вже не дуже лякала.  Я сміялася, заводила нових добрих друзів і жила звичайним життям підлітка. 

1 квітня я була спустошена смертю бабусі, вона якийсь час не знала, що ми поїхали в іншу країну, але потім вона дізналася і була дуже засмучена цим. Кожна наша розмова закінчувалася сльозами. Мені було так сумно, коли я дізналася, що її більше немає, я не бачила її цілий місяць, я відчувала величезну провину за те, що мене не було поряд в останні дні, я дозволила їй померти. 

Я знову відсунула свій біль на другий план і продовжила посміхатися. 

Ми недовго пробули у цій яскравій та цікавій країні і повернулися до України.  Мені знадобилося багато часу, щоб звикнути до сигналів тривоги на вулиці, але незабаром я почала засипати і прокидатися під звук сирени, що виє.  У рідному місті я продовжувала жити звичайним життям, гуляючи, навчаючись та розвиваючись. 

Цього літа я побувала в зруйнованому будинку свого друга, була вражена тим, що постраждалі люди допомагали іншим, їм було не начхати на чужі життя. 

Кров текла їхніми щоками, квартири, де їм колись було тепло й затишно, горіли червоним полум'ям, крики інших затихали під уламками.  Зараз я вже звикла до вибухів та постійної думки, що наступним буде мій дім та моє життя.  Я продовжую жити нормальним життям.  Або вдаю.  Тваринний страх смерті не хоче покидати моє тіло.