Ангельєва Юлія, 30 років:
У 2015 році посеред нашого двору впав снаряд. 12 година ночі була, ми всі спали. Дитина до того перелякалася, що не могли заспокоїти аж до ранку. Тепер не розмовляє.
Раніше взагалі нічого не говорив, повністю його замкнуло, а зараз вже хоч починає так: мама, баба. Якщо їсти хоче, попросить їсти. Ось так ось тільки. І якщо десь чує постріли, він дуже боїться, починає плакати, біжить на диван, ковдрою накривається, ховається.
Побило вікна в нас. Ворота в дірках, наш будинок у дірках. Усе побило в нас: і кухню літню, і прибудову. Нікому не влучало, тільки нам. Вулицею ніде, у жодного сусіда жодного скельця дня не випало. Ось такі ми везучі.
У цьому будинку бабуся жила наша, а тепер ми до неї переселилися і разом з нею живемо.
Чоловіка немає, я одна з дитиною. Спасибі, хоч бабуся пенсію отримує, та хоч якось живемо зараз. Дитячі не платять, три роки дитині виповнилося в липні, і я вже нічого не отримую. Я не працюю. Не уявляю своє подальше життя. Працювала в училищі. Без роботи залишилася. Яка в селищі може бути робота? Тільки магазини. Там теж люди ходять, запитує кожен. Багато ж без роботи, все село без роботи.
Моя мама померла – я ще тільки школу закінчувала. А бабуся впала чотири роки тому, зламала ногу, возили її в лікарню. Тоді ще війни не було, в Тельманове ми її возили. Їй наклали гіпс. А потім все одно ходити не може. Потихеньку може в зал на милицях, і то я допомагаю. А зараз вона і не бачить ще.
Бабуся Олена Федорівна Ангельєва, 85 років:
Я баба-грім була. Я сиділа в коридорі, а одна куля – бах! Просто тут у двір влетіла, тут же – друга. Мене хвилею вдарило, ноги зразу перестали ходити і очі не бачити.
У вікно вдарила куля, у стінку пішло. Дивлюся – 12 година. Я ж не сплю постійно. Дитина так почала плакати. Мені Юля її принесла, я з нею до ранку. Мабуть, зачепило їй слух, що вона розмовляла, а зараз не може сказати ні «мама», ні «тато», ні «дядько».
.png "Щоденник війни: З нашого міста виїхали майже всі")
.png "Імена")
