Дергачов Павло Михайлович, 87 років:
Одна дівчинка питала, хто будував наш будинок. Я кажу: «Дві голови, чотири руки, чотири ноги, два тулуба – жінка і я. І все». А де взяли пілястри, вироблені вікна? Я: «Ну як? Думали-думали, та й придумали». І там до голочки все згоріло. Ні палички, ні залізяки не залишилося. Покрутило залізо. Туалет і той згорів. І все.
Я був у дворі, почали стріляти. Я трошки терпів-терпів, а потім як загорілося все! Я почав тікати. Я не знаю, куди снаряд влучив. Там і паркан, і палісадник розбитий. Там живого немає нічого: будинок згорів, кури, голуби, порося, курчата, собака. Усе згоріло...
Ми поховали двох одразу – брата й невістку. Брат у 2015 році помер, жінку паралізувало. Його поховали, а потім і її. Вона його годувала, йому 90 років було. Почав страждати, зажурився – і все. Прийшов до мене, ще мій будинок цілий був. Тричі приходив до мене, мабуть, прощатися. Я його підбадьорював. А потім, кажуть, його вже немає. Помер.
Якби не діти, я б уже лапки відкинув. Тільки на дітей уся надія. Їжу привозять, борщ, хамсу, оселедець. Тільки вони не дають мені здохнути. Ну нічого, що було – бачили, а що буде – побачимо.
Син Дергачов Станіслав Павлович:
Я з городу спостерігав, як свистять – і бабах, бабах у той район. І бачив, коли будинок загорівся. Це було ввечері. Куди бігти? Комендантська година. Тільки з шести до восьми пускали людей. І я не пішов. Вранці приїхав машиною, будинок уже догорав.
Батько вискочив із кухні і втік до залізниці. Там насип великий і труба наскрізна, і ось він там, у тій трубі, сидів. Уранці я приїхав до нього додому, він уже по двору ходив в одних трусах, чорний, замурзаний. І я його забрав до себе. Побув у мене кілька днів. Потім дядько помер, і тоді батько перебрався сюди, у цей двір.
Шкода того будинку, я народився в тому дворі. Шкода. Хороший двір був, чистенький, доглянутий. У мене є на руках акт, що згоріло все, знищено все. Але справа в тому, що і документи на будинок усі згоріли, немає нічого.
.png "«До цих пір трусимось, як бомби вибухають»")
.png "Імена")
