«Нас зкинуло на землю взривною волною, і осколки прямо ляпались біля нас»

Це моя Батьківщина. Я тут народився, хоча до війни я проживав у Горлівці. Війна підштовхнула повернутися в батьківську хату. Хоча я ще й до війни був тут, вісім років я доглядав за матір’ю. Матір була в літньому віці, під 90 років їй вже було. Батько помер, і їй треба був догляд. Я постійно тут був біля батьків. Тут у мене земля, тут моя пасіка.

Крім того, що Бог мені дає талану писати, я уже майже 15 років провожу заняття. Заняття духовні, не релігійні, але духовні. Називаю по-різному: уроки любові й добра, або любов, гармонія, життя. Це заняття серед дітей, це загальноосвітні школи, це середні або навіть вищі учбові заклади. Я їм відкриваю таємницю, кажу:  «Дітки, ви можете після цієї зустрічі писати так же, як я, а, можливо, навіть і ще краще». Відповідь одна – треба любити, любити цю землю, цю природу, Україну любити, любити людей як ближніх, всіх-всіх-всіх людей, і Бог поверне сторицею, дасть натхнення писати.

Я міряю своє життя по життю всіх мешканців України, і в часності мешканців східної частини України, моїх земляків. Їхнє життя змінилося однозначно, значить, і моє змінилося. Якби не війна, то тут був би рай.

Снаряди або міни долітали сюди. І після перших двох вибухів осколком пробило забор. Ми зрозуміли, що треба захистити вікна і перестрахувались, просто заложили цеглою ці вікна.

Дядько Микола колись під’їхав сюди на мотоциклі, і ми з ним розмовляли на вулиці. І було два вибухи, прямо за цими деревами. Нас зкинуло на землю взривною волною, і осколки прямо ляпались біля нас. Але Бог милував, живі залишились.

Мама була із татом в батьківський хаті. Коли батько помер, я більше повинен був уділяли увагу матері. Я доглядав за матір’ю. Зараз живу з дружиною Любов’ю Осипівною.

Обстріли ми бачили. Що саме страшне було? Це нерозуміння людьми всіх подій, які відбуваються зараз в Україні. Це саме страшне для мене особисто. Треба було тікати від війни. Половина людей не мають роботи, не можуть заробити копійку. Якщо навіть і при силі ще, але вони не можуть. А не можуть через що? Через те, що йде війна. Всі підприємства або закриті, або ледь-ледь животіють.  А особливо якщо це прифронтова зона, то це дуже тяжко знайти будь-яку роботу.

Мене лякає оця назва «сіра зона». Тут проходять військові дії, але не такі активні. Тут ще жити можна. Продукти підвозять. Якби фронт подалі і якби війна закінчилась зовсім, оце б найкраще. Дай Боже, щоб вона закінчилася якомога скоріше.

З чим можу я рідний степ порівняти?

Тільки-но з морем безкраїм, багатим.

Пагорби – хвилі, а сиві кургани –

То острови серед хвиль океану.