Я проживав у Пологах. Працював машиністом тепловоза. 24 лютого мене розбудила дружина і сказала, що почалася війна - обстрілюють міста по всій Україні. Мене викликали на роботу, щоб надати інструкції, що робити далі. Зібрали чоловічий колектив, обговорювали, чи візьмемо зброю в руки.
У першу ніч ми були збентежені. Навкруги було доволі тихо. З дружиною ми поїхали до мами моєї жінки, бо там був приватний будинок з підвалом.
Згодом зайшли російські війська і стало страшніше.
Побутові справи вирішував я. Задача була дістати їжу - допомагали сусіди. Воду брали з водокачки. Були труднощі зі зв’язком: я не міг нікому зателефонувати, аби дізнатись ситуацію.
Після декількох бомбардувань з мінометів у нас посеред вулиці впала ракета і зруйнувала чотири будинки. Я зрозумів, що треба виїжджати. Молодший син почав лякатися вибухів.
Виїхали ми до Запоріжжя через російські блокпости. Було морально важкох бачити окупантів на рідній землі. Стримував себе, аби не сказати зайвого, бо у рашистів були автомати, якими вони погрожували декільком людям .
Запоріжжя ми знаємо, тут є знайомі, звідси ближче додому. Сподіваємось, що наше місто визволять і ми повернемось.
Я не розумію, як у 21 столітті може таке відбуватися. Сподіваємось, що все це скоро закінчиться і ми повернемось до спокійного життя. Для мене майбутнє - це можливість бачити, як ростуть мої діти, бути поруч з дружиною. Хочу відновлювати країну у світлому майбутньому!
