Сергій Миколайович два місяці прожив в окупації у Василівці. Він уже на слух розрізняв, звідки і куди летять снаряди 

Ми з дружиною - пенсіонери. Жили у Василівці Запорізької області. До війни працювали у себе на дачі, все у нас було добре. А від початку війни і до другого травня ми були в окупації.

Життя було нестерпним, ми ховались по підвалах зі старенькою бабусею – моїй тещі 90 років. Коли другого травня під егідою ООН був гуманітарний коридор, ми виїхали у Запоріжжя до доньки. Але ми були знервовані після обстрілів у Василівці, і коли почали обстрілювати Запоріжжя, поїхали у Львівську область. Тут теж неспокійно, але все ж таки - далі від лінії фронту.

24 лютого ми не знали, що почалась війна. Нам розповіла по телефону донька. Напередоні ми отримали пенсію і хотіли після дзвінка доньки зняти гроші, але коло банкоматів вже були страшенні черги. З Мелітополя на північ їхали машини, і ми зрозуміли, що війна вже біля нас.

Нас постійно обстрілювали. Ми вже навчилися вираховувати, звідки летить і коли буде прильот. У підвалі ночували, холодно було.

Ми не голодували: були свої запаси і на базарі було що купити. Але за два місяці окупації ми з жінкою від постійних стресів схудли так, що мене у Запоріжжі знайомі не впізнали.

Ще до від'їзду я забив вікна ДСП, щоб уламки снарядів не побили вікна та не залітали у хату. Інколи сусіди дзвонять, кажуть, що наш будинок ще цілий.