Притула Олександра, 11 клас, Комунальний заклад "Опорний заклад загальної середньої освіти "Престиж" Гуляйпільської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гура Любов Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тривога, нерозуміння, розпач, сльози, покинутий дім - це все мої асоціації з війною… Це не просто політичний конфлікт між двома країнами та страждання людей, а неймовірний травма кожного українця, як матеріальна так і психологічна… Кожен з нас вже багато пережив  і далі продовжує переживати всі жахіття війни, кожного дня ми очікуємо на різні звістки та новини. Але найбільше ми чекаємо звістку про події в нашому рідному містечку – маленькому Гуляйполі, розташованому на південному сході нашої країни. Зараз – це лінія розмежування, яка щоденно потерпає від постійних обстрілів та ворожих атак.

Я, Олександра Притула, випускниця Комунального закладу «Опорний заклад загальної середньої освіти «Престиж» Гуляйпільської міської ради. Моє 24 лютого почалося з тривожних дзвінків рідних  та гучного звука телевізора, коли оголосили повномасштабне вторгнення.

Спочатку ніхто з членів моєї сім’ї не міг повірити в правдивість телевізійних новин, наскільки вони були шокуючими. Але згодом  ми змогли взяти себе в руки, згортуватися і мали чіткий план дій. Моя родина постійно проживала в багатоквартирному будинку. Згідно рішення, прийнятого радою сім’ї,  25 лютого ми переїхали до приватного будинку бабусі. Чому саме ми переїхали, тому що ми думали, що якщо в нашу квартиру прилетить ракета або гради, то будинок складеться, ніби «доміно» і нас там привалить. Переїхавши, ми відчували себе в безпеці, але на дуже короткий термін. 2 березня місто було відключене від електроенергії. Почалися обстріли міста різноманітною зброєю, рашисти намагалися проникнути в місто маленькими диверсійними групами.

Інколи їм це вдавалося, налякані мешканці намагалися протистояти навалі чужинців. Дякуючи обороні наших захисників та ТРО місто вистояло і по цей день тримає оборону.

На початку березня почалися страшні випробування і для моєї родини…обстріли, недосипання, втома, термінова евакуація… Я дуже захворіла, сидячи в підвалі з високою температурою. Дякуючи знайомим, у нас був хліб, запас їжі та води. З кожним відліком часу ставало все небезпечніше і страшніше. Ми ночували в підвалі, виходили тільки тоді, коли стихали постріли і ми могли трішки зігрітися, попивши гарячого чаю та побачивши хоч трішки денного світла. Перебуваючи в нашому підвалі, ми були не супер в безпеці, адже підвал був обладнаний під зберігання консервації, а не для схованки від обстрілів. Тому тато запропонував переміститися до обладнаного підвалу культурно – спортивного комплексу. Проте я навідріз відмовлялася, адже там у мене ставалися панічні атаки…

Згодом, 10 березня, оголосили термінову евакуацію і ми виїхали до Запоріжжя. Переїжджаючи до обласного центру, ми бачили неймовірну кількість танків, чули гучні постріли. Якраз саме тоді ми зрозуміли, що дороги назад немає.

В Запоріжжі ми жили декілька днів і вирішили виїхати до Львова. Я і мама поїхали, а тато став волонтером для нашого міста. Взагалі тато, це мій приклад на все життя, він той мотиватор і промінчик, який завжди знайде вихід з найважчої ситуації. На мою думку, він почувався найгірше, але ніколи цього не проявляв, був завжди на позитиві. Саме завдяки йому ми  з мамою трималися, він для нас справжній герой! Виїхавши до Львова, а потім до Польщі, ми з мамою просто існували, не відчуваючи будь-яких емоцій. Це було надзвичайно важко. Ми змогли прожити пів року в Польщі, а потім повернулися в Україну. Дуже важко передати ті емоції, які нас переповнювали, коли ми повернулися на рідну українську землю.

Ми почували себе набагато краще, адже Івано-Франківськ прийняв нас дуже тепло. Звичайно серце крається за наше Гуляйполе, але воно тримається і буде триматися!

Знаєте, переживши таке в свої роки, маючи гіркий досвід людини, яка втратила своє житло, школу, безтурботне дитинство, я розумію, що найважливішим  у світі є твоя родина. У нас немає зараз рідної домівки, але ми разом. Разом ми сила, яка обов’язково переможе. Цінуйте цю можливість сьогодні, бо завтра може не настати. Перемоги, мирного щасливого життя всім нам! Здійснення найзаповітніших мрій!