Перший день війни був сильно сумний. Ми ще спали. Коли до нас приїхали з Голої Пристані невістка з двома онучками, меншій п’ять років. Я думаю: «Чого вони так рано?» А невістка каже: «Ви що, нічого не чули?». Вона їхала в район і запитала, може нам ліки якісь потрібно чи може, якісь консерви взяти. Нам було дуже страшно. 

Ми троє дітей виростили. Кожного з них зачепила війна. Син з Бердянська виїхав з онучкою, а його жінка з сином залишились. 

Росіяни лишали батьківських прав, щоб дочка в школу йшла, у дев’ятий клас. Тому і довелось їм тікати. Вони ледве вибрались. І пішки йшли. Четверо суток добирались у Полтаву.

Донька постраждала в Херсоні на острові, де найдужче стріляють. З сім’єю приїхала до нас, а нас затопило. Вони зняли квартиру разом зі свекрухою, чоловіком і двома дітьми. 

Я за два місяці чотири рази в лікарні лежала. Окупанти приходили до нас і шукали у нас все. В селі, слава Богу, нікого не били. Ми тепер сидимо з чоловіком самі, і діти до нас не можуть приїхати. Син в Херсоні зараз начальником райвідділу ДСНС працює. Внучка також працює в Херсоні. Ми колотимось кожен день. 

На городі все затопило повністю. Газом ми наперед запасались, були два балона. Їсти варити було на чому. Колодязь у нас свій. Пенсії в нас невеликі, коли ми були затоплені, гуманітарку нам давали. У нас немає нічого – як ГЕС підірвали, все потопилось. Живемо тепер у кухні, як цигани. 

Швидше б  усе закінчилось. Щоб перемога була, і всі живі діти повернулись. Молимось кожен день вранці, обід і ввечері. Може, дасть Бог, і пройде воно колись. Ми прожили вік, а дітей і внуків шкода. У нас чотири студенти. Зараз навчання в них онлайн. Хочеться, щоб діти і внуки прожили. Ми двоє пенсіонерів, нам дуже важко.