Я зі Слов'янська. Мені 30 років, а дитині – два з половиною. Коли почали обстрілювати дуже сильно наше місто, тоді і вирішила, що потрібно виїжджати заради дитини. 

Було страшно їхати з малою дитиною невідомо куди, не знаючи, чи повернемося додому. Дорога була дуже тяжка, тому що багато людей виїжджали. Ми їхали дуже довго - більше двох діб. 

Ми були в Білій Церкві у брата. Але небезпечно зараз в Україні всюди. 

Шокували найбільше ракети, бо коли вони летять, не знаєш, де вони впадуть. Найстрашніше - коли обстріли. Зараз вже більш-менш тихо, і сподіваємося, що так і далі буде. 

Всі роз'їхались: і друзі, і родичі. Багато є друзів, які загинули в цій війні, захищаючи нашу Україну, і є друзі, які постраждали від ракетної атаки. 

Думаю що це надовго. Від нас, простих людей, нічого не залежить.

Хочеться, щоб настав мир, - це саме головне. Як буде мир і спокій, тоді, я думаю, у людей буде по-іншому все.