«У нас не залишилося нічого: пішли, в чому були»

Мешканці Мар’їнки останні вісім років жили під постріли. А з початком широкомасштабного вторгнення російські війська рознесли селище вщент. Люди виїхали і чекають закінчення бойових дій, щоб повернутись і подивитись востаннє на свої зруйновані домівки

Ми жили в Мар’їнці, на лінії зіткнення. У нас вісім років було так: стріляли і стріляли. А потім, як напали вже на всю Україну, почали бомбити. Ми втекли на Заводську. Там - шиноремонтний завод: ми жили в підвалі місяць. Там буржуйка була, ми обігрівалися. Не залишилося нічого, все розбомбили - в чому були, в тому і пішли.

Нам возили і туди гуманітарну допомогу, типу швидкої допомоги. Хлопець возив, давав. Гріх казати, що не давали. Ви знаєте, ми там з людьми ділилися. У кого що немає – давали. Непогано було, люди допомагали один одному. Волонтери допомагали, воду возили, хліб, молодці.

Згодом ми евакуювались. Самі їхали. В нас тут знайомі, поселились в домі, так і живемо: тут наших людей чималенько живе. В цьому селі, де ми, п’ять чоловік з Мар’янки, у сусідньому селі також.

Нам допомагали, і зараз добре допомагають. Дуже велика підтримка. Дякую дуже велике, тому що залишилися ні з чим. Господи, дякую за доброту, за людяність. І сюди приїхали – нас зустріли в сільраді, сказали: «Що треба – звертайтеся». Дякую їм. Дали й одіяло, і наволочки, і їжу дають.  

Підтримую зв'язок з рідними. Всі порозбрідалися, хто куди: хто на західній, хто в центрі. В нас у росію ніхто не поїхав, усі в Україні. 

Піду в сільську раду, дивлюсь – а тут як інше життя. Війна їх не коснулась. У мене сльози ллються, кажу: «Які ви щасливі, що у вас тут немає війни». Люди живуть мирно, обробляють землю. Діти не бачили цих вибухів, не чують нічого… Ну, якось почали настроюватися. Розумію, що треба виживати. 

Мені - хоч би й завтра кінець війні. Ми б поїхали подивилися на те розвалля. Можливо, десь ближче в якомусь селі щось би знайшли. Україна, може, відбудує, якусь копійку дасть. А що та росія нам поможе?