Мені 47 років. Я з міста Маріуполя. Точніше, до 2014 року жила в Донецьку, а до 2022-го – у Маріуполі. Зараз мешкаю в Києві. Працюю державним службовцем.

Ми прокинулися о п’ятій ранку. Мені зателефонувала старша донька з Києва. Сказала, що все вибухає і вона не знає, що робити. Потім телефонували родичі й казали, щоб ми тікали. Але я працювала, тож залишилася.

Ми пробули в Маріуполі до 18 березня. Було дуже страшно. На місто скидали авіабомби. У нас не було води, продуктів – нічого. 

Ми бачили поранених та вбитих людей. Із нами в підвалі були вагітні жінки. Були дуже маленькі діти. Вони хворіли. Не було ліків, памперсів для них – нічого. Ми бачили обвуглену техніку. Це все дуже шокувало.

Ми в підвалі пересиділи два тижні, а потім виїхали з Маріуполя. У нас не було свого транспорту, і ми вибралися евакуаційним транспортом окупантів до Росії. А потім повернулися в Україну через Європу.

Звісно, здоров’я погіршилося, бо це великий стрес. Ми вже вдруге втратили житло: спочатку в Донецьку, а потім - у Маріуполі. Дуже негативно на нас вплинула війна.

Живемо сьогоднішнім днем. Слава Богу, є робота.