Юлія найбільше переживає за свою дитину, якій довелось з чотирьох років жити під обстрілами, і не бажає такого іншим дітям

Ми з Луганської області, з міста Сєвєродонецька. Було звичайне життя: працювали садочки, дитина в садок ходила, я – на роботу. 24-го ми прокинулися рано-вранці. Я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. 

З медикаментами проблем не було. Оскільки в мене мала дитина, то завжди є медикаменти в аптечці. А що стосується харчів… Ми ще тоді не встигли все з'їсти. Я знаю, що у квітні їздили мої знайомі кудись по харчі і не могли їх знайти. 

Магазини не працювали. Люди як могли, так і виживали. На вулиці варили кашу. У домі не було ні світла, ні води, ні опалення. 

Коли ми сиділи вдома, нам здавалося, що на дорозі буде страшно, будуть обстріли. А потім виявилося, що добиратися зовсім не страшно. Правда, ми виїхали о десятій ранку, але через перевірки тут ми були аж о двадцятій, тобто їхали дуже довго. Черги на блокпостах - для нас це була не новина. Ми й до цього були прифронтовим містом, і в нас були блокпости. Ми розуміємо, які документи потрібно показати. У нас в Дніпрі знайомі, тому й поїхали сюди. 

Дуже страшно за дітей, які ні в чому не винні. Я не хочу, щоб моя дитина чула вибухи, і щоб інші діти їх чули. Моїй донечці шість років - доводиться дитині розказувати, що відбувається. 

На початку повномасштабного вторгнення мені довелося дитині говорити, щоб, коли чує вибухи, падала на землю і закривала вушка. 

Ми багато з ким спілкувалися на дитячому майданчику біля нас, і я знаю, що багатьох із тих моїх знайомих уже нема серед живих. Хочеться, щоб діти жили в мирний час і не знали, що таке війна.

Вражають волонтери, які допомагають. Якби мені потрібна була психологічна допомога, вони б також мені її надали. Без волонтерів – ніяк, бо ми приїхали сюди без грошей, без речей. Я пам'ятаю перші гуманітарні пункти, куди ми зверталися щодо одягу. Бо все наше життя залишилося вдома. Волонтери роблять дуже багато. Ми розумієо, що в цій ситуації залишились не одні. 

Звичайно, хочеться додому повернутися, але це не єдина моя мрія. Хочеться всього і зразу. Хочеться заснути й прокинутися, наче війни і не було. Стільки військових – хлопців і дівчат – загинуло… Хочеться, щоб усі були вдома, живі.