Шокувало те, що напередодні війни казали, що нічого не буде, але о п’ятій ранку нас почали бомбити. Було дуже страшно, лячно. В перший день було дуже жахливо, я була в шоці. Не вірила до останнього - мені здавалося, що все скінчиться за декілька днів і все буде добре. Ми були в Харкові до 16 березня, жили і в метро десять днів. Коли почали літаки літати і бомбити, було дуже страшно.

Переломним моментом стало те, що не було де купити їжі. Вдома знаходитися було дуже страшно. Ми біля Росії живемо, навколо нас літала авіація, нас бомбили.

У мене чоловік тоді хворів, і я не могла з ним виїхати. А виїхали ми пізніше з волонтерами, з якими зв’язались через знайомих. Ми тоді сиділи в метро і взагалі не розуміли, що відбувається. Було дуже тяжко. 

Ми виїхали до Полтави, нам там волонтери надали житло тимчасове, і ми там жили. Зараз ми також у Полтаві.

Тут все було в аптеках. Ми купили ліки, щоб чоловік не хворів. Нам допомагали різні фонди, і Фонд Ріната Ахметова також. Ми дуже багато від вас отримували гуманітарної допомоги. Коли ми були там, то нічого не працювало, аптек не було, через волонтерів я писала, але нічого не могли дістати. У мого чоловіка були проблеми з нирками, а нам змогли тільки передати «Ібупрофен». Пролікуватися він зміг тільки в Полтаві. 

Дякувати Богу, я знайшла тут роботу. Дуже хочу, щоб найближчим часом моя дитина пішла в свою рідну школу. Мені хотілося б, щоб війна закінчилася влітку.