Желяскова Вікторія, 9 клас, Оріхівський ліцей з початковою школою та гімназією імені Олександра Павловича Малінова Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Желяскова Світлана Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 – це тисячі загублених безневинних життів, що їх забрала війна; тисячі військових, що загинули на полі битви; тисячі матерів, що оплакують свої чад; тисячі дружин, що плачуть на могилах по своїх коханих; тисячі дітей, які не в змозі й досі повірити в те, що їхні тати-мами не повернуться до них ніколи й не скажуть спокійне й ніжне «на добраніч»… Це також плач онуків по своїх бабусях та дідусів, що сподіваються на те, що підуть з ними на дитячий майданчик погуляти разом…

24 лютого – день, який змінив життя кожного українця. Ворог і сьогодні знищує «військові об’єкти», якими майже з перших днів війни стали школи, дитячі садочки, пологові будинки, цілі житлові квартали з сотнями будинків тощо.

Щодня по усій Україні лунають сповіщення про повітряну тривогу. Люди змушені проводити свій час в укриттях, ховаючись від потенційної, а інколи і реальної загрози.

Люди нашої Батьківщини змушені залишати рідну домівку і, стаючи біженцями, шукати прихистку в інших країн. Війна згуртувала всіх українців, що проживають на території нашої держави й поза її межами. У нас є спільна мета – урятувати країну, її людей! Кожний підтримує наших захисників, а також постраждалих від цього страшного лиха, допомагає матеріально, морально та своїми добрими ділами, як-от: продуктами харчування, речами першої необхідності, одягом, амуніцією, зброєю, безпілотними літальними апаратами, психологічною підтримкою тощо. Як добре, що є волонтери, благодійні українські фонди, всесвітні організації, які долучаються до добрих справ для внутрішньо переміщених осіб, надаючи їм захист, допомагаючи із працевлаштуванням. Так сталося і з моєю сестрою: вона вимушена так діяти, щоб вижити и в подальшому повернутися назад, в Україну.

Чуючи часті звуки тривоги в селі, а над нашими головами – звуки летючих шахедів уночі, задаєшся питаннями: «Навіщо?! Чому?! Заради чого?! Невже дорослі винні в усьому, що відбувається в країні?! Невже й малі діти винні?!»

Наш навчальний заклад працював дистанційно з початком війни, згодом, коли було здійснено належні умови в укритті, ми продовжили навчання на змішаній формі. Навіть у період холодної зими, коли був блекаут, ми продовжували навчання. Але дуже хочеться навчатися в ліцеї, коли кожного ранку йдеш до нього, як належить учневі, сидячи за партою. Адже саме в ліцеї я можу зустріти однокласників, друзів, а вчителі пояснюють навчальний матеріал, дивлячись у вічі, допомагаючи в разі потреби, а не, як по Інтернету: зв’язку немає або обірвався. Ніщо не замінить живого спілкування!

Нині, дивлячись на світ іншими очима, я не по-дитячому сприймаю усе, що відбувається навколо мене. Усвідомлюю: надто швидко подорослішала за останні роки.

Упевнилася: дійсно війна змінює людей і все довкола. Тому я живу за принципом «тут і зараз». Адже не знаю, що зі мною буде через декілька хвилин. Тому, усвідомлюючи усе, що відбувається в країні, у мене виникає сильне бажання допомагати моїй країні, навіть найменшим, що я можу зробити сьогодні, – це збір гуманітарної допомоги, плетіння маскувальних сіток, участь в акціях зі збору коштів на придбання тепловізорів, дронів, камуфляжних бронежилетів, шлемів тощо. Це все для наших ЗСУ, на які покладено завдання з оборони нашої країни. Вони сьогодні стоять на лінії вогню, боронячи нашу Вітчизну, віддаючи за неї свої ні з чим не зрівнянні життя!

Уже 1000 днів пройшло з початку війни, а ми намагаємося жити так, як і раніше. Звичайно, інколи не виходить так, як хочеться. Я чітко усвідомлюю: так, як було до війни, вже ніколи не буде…

Але нас нічим не залякаєш, ніяк не зламаєш, бо ми люди єдиної України – держави з працьовитими, щирими людьми, закоханими у своє діло, роботу, мрію… Ми люди, яким не страшна загроза з боку ворога. У мене є найзаповітніше бажання – щоб усі повернулися живими з війни та принесли із собою довгоочікувану перемогу! Адже найголовніше у світі – це мир! І я вірю: він настане!