Дідик Вероніка, 11 клас, П'ядицький ліцей імені Степана Мельничука

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романюк Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Різдво, щастя, радість, уся родина разом. Падав пухнастий сніг. Вчора ми ліпили снігову бабу…Сьогодні… Сьогодні прокинулися від вибухів…Війна! Прийшов страшний, болючий лютий…Лютий, який триває в наших серцях 1000 днів. Війна – це слово, яке несе в собі гіркоту втрат, страх і невизначеність. Коли вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася, почула, як тато тихо розмовляв з мамою, а в кімнаті панувала напруга.

Перші новини були жахливими: ракети, вибухи, руйнування. Ми намагалися зрозуміти, що відбувається, але страх і невідомість заповнили наші серця.

Здавалося, що в одну мить зникло все. Вулиці мого рідного cела наповнилися тривожними звуками сирен, а серця людей – страхом. У сусіднє село впала ракета - це стало останньою краплею. Батьки вирішили їхати до Польщі. Пам’ятаю, як ми швидко збирали речі й улюблені іграшки сестрички … Вона плакала і не хотіла залишати свій дім.

На кордоні ми стояли 2 доби в довгій черзі. Злата тримала мене за руку, її очі були повні сліз. "Я не хочу їхати," — повторювала вона.

Я намагалася втішити її словами про те, що все буде добре, хоча не була впевнена в цьому. Дорога була важкою: безліч машин, плач дітей, люди з сумними обличчями… Перетнувши кордон, ми опинилися в Польщі. Спочатку відчуття безпеки було лише ілюзією. Але навіть тут, у чужій країні, не могли забути про те, що залишили вдома. Кожен вечір сиділи з дідусем і читали новини про події в Україні. Серце стискалося від болю при кожній новій звістці про загиблих та руйнування.

Час минав повільно, але думки про дім не покидали нас. Сестра часто запитувала: "Коли ми повернемося додому?" Я не знала, що відповісти.

Ми намагалися знайти розраду в спогадах про наше життя в Україні. Але щоразу, коли відкривали новини, біль наповнював наші серця. Найгірше було витирати сльози на обличчі бабусі та дідуся, які пережили війну в молодості і тепер страждають знову.

Чесно кажучи, перші дні в Польщі були дуже важкими. Мова, культура, навіть їжа — все було чужим і незнайомим. Але з часом я пішла до польської школи, де намагалася адаптуватись до нових умов. Відчувала себе самотньою серед нових друзів, які не могли зрозуміти, що я пережила. У школі старалася вчити польську мову, але всередині панував хаос.

Кожен урок нагадував мені про те, що я далеко від дому. Мріяла повернуся до своїх друзів і рідних. Але розуміла, що повинна бути сильною.

З часом я почала знаходити підтримку серед інших українців у Польщі. Ми об'єдналися та ділилися своїми історіями. Це допомагало мені відчувати себе частиною чогось більшого – спільноти, яка переживає схожі труднощі. Але й тоді, моя душа залишалась в Україні

У 2023 році ми вирішили повернутися додому. Це рішення було непростим, адже знали, що війна ще триває. Але серце кликало мене на рідну землю. Я хотіла побачити свою вулицю, школу, почути знайомі голоси і відчути особливий дух нашої країни. Я повертаюсь…Кордон…Україна! Синьо-жовті прапори! Сирена… Мене охопило відчуття радості та тривоги водночас…

Я вдома, але відчуваю наслідки війни: повітряні тривоги, руйнування, втрати і біль. Проте я знаю одне: ми всі разом відновимо нашу країну.

Сьогодні, через 1000 днів війни, я розумію, що війна змінила мене назавжди. Я навчилася цінувати кожен момент спокою та безпеки. І хоч у нас були труднощі, ми залишалися разом як сім’я,  підтримуючи одне одного в ці важкі часи. Мій шлях під час війни сповнений викликів, але він дає мені можливість зрозуміти справжню цінність дому та родини. Я вірю в те, що Україна переможе,ми зможемо відбудувати нашу країну, за яку варто боротися і любити. Я знаю: ця страшна війна-зима, цей страшний лютий закінчиться. Настане весна, розквітне все навколо. Розквітне наша Україна!

Але ми ніколи нічого не забудемо, не пробачимо!