«У нас були свої магазин та кафе, але все розбомбили, не залишилося нічого»

Війна повністю змінила життя Любові Василівни, яка стала випадковим свідком страшних подій. Снаряди прилітали до її квартири та житла дітей.

Через війну і вона, і чоловік втратили здоров'я, тепер обидва інваліди. Подружжя втратило свій бізнес. Після всього, що довелося пережити за останні роки, жінка все ж таки знайшла в собі сили жити далі і вважає найбільшою цінністю свою сім'ю.

До початку війни ми проживали у Станиці Луганській, діти – у Луганську. Нині вони у Вінниці, переїхали через війну. У нас було зруйноване житло, і у дітей були руйнування, тому вирішили поїхати.

Переїзд відбувався дуже швидко наприкінці травня 2014 року. Потім ми поверталися додому, знову виїжджали. З 2014 до 2017 року ми курсували туди-сюди. Діти у Вінниці знайшли роботу, онуки пішли до школи.

До війни життя було прекрасне. Ми працювали, діти навчалися. Дочка працювала у Пенсійному [фонді], була начальником відділу. У нас було своє приватне підприємство, магазин та кафе. Усі розбомбили, нічого не залишилося.

Під час війни ми втратили здоров'я. У мене трапився інсульт та інфаркт. Ми переїхали до Вінниці, нам допомогли люди. Діти влаштувалися на роботу, але все одно переїжджати та облаштовуватись на новому місці було дуже важко.

Ми лише у 2013 році у Луганську купили квартиру, облаштували її, зробили ремонт та залишилися без грошей. І довелося все покинути. Ми продали автомобілі та одну квартиру за сім тисяч, а вклали 40.

Доньці у квартиру потрапив снаряд. Наш онук потрапив під обстріл. Йому тоді було 12 років. Він отримав контузію та лежав у лікарні. Ми розуміли, що все дуже серйозно.

Щоб урятувати дітей, ми вирішили їх вивезти. Бо жахливо сидіти в підвалах і все це бачити. Наш будинок знаходиться в такому місці, що ми бачили всі обстріли. Ми вже розуміли, що то війна.

І ще на початку тут облаштувались блок-пости. Ми їхали із сином складати іспит, ще міст був не підірваний. Нас зупинили, і кум, який з нами сидів за одним столом, почав питати, куди ми їдемо, обшукував машину.

Ми приїхали до інституту. Там, звісно, вже жодних іспитів не проводили. Ми їхали вулицею і вже довкола бомбили, горіли будівлі. І коли ми виїхали до Курахового і побачили там український прапор, ми плакали. Це було дуже зворушливо. Ось таким був початок війни для нас.

Діти не повертатимуться, бо вони вже обжилися. І виходить, що ми, двоє людей похилого віку, живемо в Станиці, то приїжджаємо, то їдемо. Тут ще є будинок, а там у дітей свого житла немає. Але ми розуміємо, що в них уже своє життя, тут все відновити не можливо.

Є багато таких епізодів, які хочеться забути та не згадувати. Це і поранення онука, і попадання до будинку, і коли я вивозила сина до Дніпропетровської області, а на блок-постах його перевіряли. Мені наказали сісти в машину, а я сказала, що можуть розстріляти, але я не кину його. Багато таких подій було.

У мене колись запитали: «Як ви переносите те, що з вами сталося? Ви втратили все, бізнес розбомбили». Я сказала: «Просто потрібно про це не думати, тому що можна збожеволіти». І що користі з цього всього? Були люди, які після того, як згоріли їхні будинки, вішалися чи закінчували життя самогубством.

Я тоді сказала дітям, що ми маємо бути поруч, найголовніше, що ми живі, і не важливі жодні гроші, будинки, машини. Найголовніше – це здоров'я моїх дітей та онуків. Я дуже щаслива від того, що вони в мене живі та здорові.

Гарною підмогою для нас була допомога від Фонду Ріната Ахметова, особливо коли у чотирнадцятому та п'ятнадцятому роках у нас не було грошей. Ми самотужки частково відновили все, що змогли, є ще побиті вікна. Ми нікуди не зверталися по допомогу.

Моя найголовніша мрія – бути поряд із дітьми, мати своє житло. І головне – щоб вони були живі та здорові.