Війна принесла багато змін у наше життя. 

Ми живемо у місті, яке руйнується на очах кожного дня. Це дуже боляче. 

Діти роз'їхалися, хто куди, спілкування відсутнє. Дитина сидить вдома постійно за комп'ютером, зір значно погіршився. У мого чоловіка не витримало серце, і нещодавно він пішов з життя. Ми залишилися з сином самі, на превеликий жаль.

Перший день війни застав нас вдома, у своїх ліжках у Харкові. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося, подумали, що це гра або щось подібне. Було дуже гучно. Вийшли надвір, побачили величезні черги в аптеки, банкомати, крамниці. Дороги були переповнені автівками. Виїхати з міста раптом стало майже неможливо. Стало страшно. Дитині ми спочатку нічого не сказали, бо не знали, що саме відбувається і чи надовго, не зрозуміло. Пізніше довелося все ж таки сказати. Син здивувався, але був спокійним, бо ми з чоловіком не панікували, вели себе стримано.

Найстрашніший день — коли ракета прилетіла у наш двір прямо на дитячий майданчик у квітні 2022 року, 

а пізніше й у наш багатоквартирний будинок, пошкодивши його. Тоді ми з сином вирішили поїхати у село до родичів, там було спокійніше. Чоловік залишився вдома, бо працював в організації Харківміськгаз, треба було комусь забезпечувати постачання газу у наші домівки.

Проблем було багато, але панікувати було ніколи, треба було заспокоювати дітей та родичів. Трималися, як могли. 

Чоловік не показував, що в нього проблеми, не скаржився. А потім раптом — серцевий напад, і людини немає більше.

У перші дні війни не було нічого: ані ліків, ані продуктів, навіть хліба. Трималися на власних запасах деякий час. Потім у нашу школу почали привозити гуманітарну допомогу, я стала ходити туди кожного дня, стояти по 3-4 години у черзі, щоб годувати свою сім'ю. Поступово постачання налагодилося, стало трохи краще.

У нас є особливий артефакт, з яким пов'язана наша особиста історія війни — уламки снаряду, який пролетів над головою мого чоловіка, лише трішки не зачепивши його. Це наша пам'ять про цю війну.