Це був жах... На жаль, це стрес для кожного. Оскільки я сама виховую 3-х дітей було дуже важко без підтримки. Через війну я втратила роботу, діти залишилися без друзів, бо всі роз'їхалися. Я бачу їхню пригніченість, знервованість та страх при кожній тривозі. Ми не змогли виїхати і 

всю облогу пробули в місті під вибухами без води, без опалення

і після влучання в газову інфраструктуру майже без газу. Зараз в місті, наче тихо, але з пам'яті всі події не стерти і можна дуже багато писати, але не хочеться подумки повертатися назад в страшні часи.

Як для всіх, це був шок. Діти боялися, перші 3 дні сиділи в загальному коридорі між 3-х стін. Це краще ніж між 2-х. Вибухи були з перших днів. На той час навіть і думки не було, що буде все так страшно.

В нас були найстрашніші ночі коли ми прокидалися від звуків літака. Діяли за сімейними інструктажем (хто що хватає, кого пробуджує, куди біжить, хто бере малого.) А щодо дня... 

ми збиралися виїхати і того ранку підірвали міст через річку — це був єдиний виїзд з міста. 

Тоді страх, що ми так і залишилось в місті і страх був, щоб рашисти не взяли під свій контроль, оскільки в нас прикордонна територія. Коли діти починали плакати ми починали дихати і намагалась на собі показати, що все добре.

Не плакала при дітях.

З гуманітарною допомогою були великі проблеми. Все через той же міст, що підірвали. Бо неможливо було не в'їхати, не виїхати. Дяка Богу, що тривало це не довго, дяка Богу місто не взяли.

Речей, які були б пов'язані з нашою особистою історією війни немає, хоча діти постійно хотіли залишити уламки осколків, але я не дозволяла.