Війна змінила наш побут, внутрішній стан, переконання, перспективи на майбутнє. Дітям зараз дуже важко, в них забрали щасливе дитинство, вони перестали спілкуватися з однолітками, все рідше бувають на подвір'ї та все частіше закриваються у собі та у віртуальному  просторі!!! Їм бракує соціалізації!

В перший же день війни ми прийняли рішення покинути дім, було дуже страшно і ми не розуміли, що буде далі. 

У нас на руках було 4 міс. немовля. 

Черги були величезні у аптеки та магазини, а полиці майже пусті. Був величезний потік авто з міста, було таке враження, що це кінець світу. Кругом панувала паніка, плач та хаос.  Дуже переживали за памперси і кашу для годування. Валіза з самим необхідним була увесь час складена і морально ми готувались до від'їзду кожної хвилини, щоб урятувати дітей. 24 лютого ми прокинулись від вибухів, які доносились до квартири, діти були стурбовані і очікували нашого заспокоєння, важко це все згадувати.

Самі страшні дні були 28 лютого та 5 березня 22 року (в цей день прилетіло понад 10 авіабомб у село неподалік).

У небі панувала авіація. Ми сиділи на підлозі, а над головою кружляли літаки і летіли ракети, лунав шалений свист та вибухи. Ми молилися і плакали.

Важкі були 2 тижні. Логістика не працювала зовсім. Саме необхідне у той час це були памперси та суміш для годування для немовляти. З медикаментами були деякі труднощі, але з відновленням роботи Нової пошти ми уникнули ці труднощі. Їли картоплю та консервацію у селі.