Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Микола і Наталя Плахотнюк

«У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко»

переглядів: 497

Микола:

- Поїхали УЗД робити. Перший раз сказали – хлопчик. Ну, думаю, три дочки є, нехай буде хлопчик. Поїхали вдруге зробити УЗД – хлопчик. Поїхали в Селідово, в пологовий будинок домовитися, щоб її, якщо що, взяли. Їдемо назад, вона каже: «Ой, у мене перейми». Швидка забрала. Буквально година пройшла, вона мені дзвонить – дівчинка.

У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко

Наталя:

- Переважно за дітвору переживаєш, за маленьких. Щоб не було переляку, не дай Бог. Потім же вночі спати не будуть.

У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко

Микола:

Стріляють – це жах. Вчора почали стріляти з чотирьох вечора і до пів на п’яту ранку. Дитя, як на зло, не спить, плаче. Почуло, як бабахнуло щось! Взагалі в сльози, плаче, розривається. Я до пів на п’яту ходив, на руках її качав, поки вона заснула. Ми навперемінку – то дружина, то я. Дві години я, дві години вона з нею. Вона засне хвилин на п’ять. Знову десь бубухнуло – все, вона прокидається.

У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко

А куди їхати? Куди поїдеш? Воно всюди добре, де нас немає. Ми виїжджали до друга, колитут обстріли були. Три дні там пробули. Потім треба ж і додому їхати. Вдома поросята, господарство. Треба дивитися, годувати. Це добре, що брат її прийде, погодує їх. Попрошу – він прибіг, погодував. Коли ми повернулися, тихо було. Десь за тиждень знову почалося.

Дядько був на роботі. Він у школі працював слюсарем. Почався обстріл, але нас вдома не було в той день. Він дивиться: пожежні під’їхали. Він сюди прибігає. А тут запалало. Загасили. Перші обстріли як почалися – і ось це сталося. А потім нас вдома не було, снаряд сюди потрапив.

У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко

Потрапив у дах, і як дощі пішли, воно все обсипалося повністю. Дірка. Це чудо, що нас не було вдома. Ми були у матері. У мене мати хворіла, треба було прийти, погодувати поросят, їй допомогти. Вона ходила вже погано. Поїхали до неї на машині. Кажу: «Давай тут залишимося, - як відчував. - Давай тут переночуємо». Залишилися там ночувати. А вранці приїжджаємо, дивлюся – діра.

Дядько виходить, каже: «Тут щось гримнуло вночі, і не зрозумів що. Я не став виходити – тут стріляли». Я заходжу в будинок. Якраз дощ, злива. Дивлюся: стеля осипалася.

У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко

Як вчора почали стріляти – дочка прокинулася, до нас прибігла, заплакала. І молодша прокинулася. Цю Наташа взяла на руки, а я взяв Ксюшу. Ксюша заснула. Думаю, назад її нести не буду, а то стріляють. Поклав на дивані. Маленька на руках усю ніч. І до ранку ось з нею. Не спить. Плаче.

На городі практично ми не буваємо, тому що тут страшнувато. Одну людину вбило – картоплю садила. Тепер ми побоюємося сюди заходити. Буває, вийдеш, у нас на початку цибуля росте. І починаються поодинокі постріли. І ми швиденько заходимо. Тут із терикону все як на долоні. Випущу поросят, попас, загнав їх, і все.

Наталя:

- У мене четверо дітей, чотири дівчинки. Діти бояться. Так і живемо. Це просто не передати. Особливо коли я потрапила в пологовий будинок і почалися тут обстріли, я думала, що молоко пропаде. Я їм через кожні дві хвилини дзвонила, дізнавалася, як вони, що вони.

Бракує харчування дитячого – я груддю не годую, харчування не вистачає. А 60 гривень одна пачечка «Малюка» коштує. А їх чимось годувати треба. У чоловіка зараз роботи немає. Вдома. Може, підзаробити десь, і все. Я отримую дитячу допомогу.

Я перепсихувала, коли маленькій було два тижні, і якраз обстріл. Немає ні підвалу, нічого. Я бігаю з кімнати в кімнату з нею. І вона кричить, і я плачу з нею. І на ранок не було молока. У мене шок, стрес і нерви. Дуже серйозно. І діти, в першу чергу вони бояться. І вони мені наганяють більше страху, і я панікую, мені здається, більше, ніж вони.

Я не так за себе, як за дітей боюся. Три рочки середній. І вона більше всіх боїться.

Маму паралізувало рік тому 5 травня 2015 року. Може, стрес або щось ще. У неї спочатку мову відняло. Я кажу: «Ма, в чому справа?» Я її провела додому до себе. На ранок мені дзвонить її сестра, тобто моя тітка, і каже, що вона злягла повністю. Приходь, каже, будеш допомагати мені годувати, вона не встає. І після цього вона не розмовляє. Бекає, мекає по-своєму. Годуємо її, одягаємо-переодягаємо памперси.

Поки війни не було, робота була. Я б могла допомогти чимось, морально і грошима. А так зараз більшість грошей іде на дітей. Матері від сили можу 300 гривень дати або так скупитися: кефіру, ряжанку, молоко – вона це любить.

Сподіваємося на краще, тому що все життя не може таке тривати. Щоб робота була, діти нормально вчилися, не боялися, щоб закінчився цей страшний суд.

Мар'їнка 2016 Відео Історії мирних жінки чоловіки пенсіонери діти психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я малозабезпечені
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій