меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Максим Ольховський

«У мене є заповітна мрія: «Шахтар» – чемпіон!», «Ліга чемпіонів – фінал». Стадіон «Донбас Арена»

переглядів: 70

Ольховський Максим, 16 років,

Волноваський опорний заклад загальної середньої освіти I-III ступенів, м. Волноваха

Есе «Один день»

Травень 2014 року. Мені дев’ять. У нас урок на подвір’ї школи. Світлана Іванівна спокійно розповідає про квіти, рослини. Я сиджу, заплющивши очі та підставляючи сонцю обличчя. Стискаю в руках квиток із футбольного матчу моєї улюбленої команди ФК «Шахтар» від 2 травня, який мені подарував старший брат. Сашко пообіцяв, що на наступну гру команди він мене обов’язково візьме, бо я так мрію побувати на стадіоні «Донбас Арена».

І раптом тишу порушує гуркіт літака. Мені цікаво, я вдивляюсь у небо. А ж раптом цей гуркіт стає нестерпно потужним та страшним. Над нами проноситься військовий літак і так низько, що здається він зачепить усіх нас та будівлю.

Світлана Іванівна сказала всім швиденько йти до школи, але чомусь ми не заходимо в клас, а сидимо в коридорі, чекаючи своїх рідних. «Невже ВІЙНА?!», – чую схвильовані розмови батьків, які прийшли забрати нас…

Вечір. На вулицю мене не пускають, я ображаюсь та сиджу нахнюпившись. Мама й тато дуже стурбовані, про щось тихо розмовляють із моїм старшим братом. «Зібрати документи та усе необхідне, – чую з кімнати. – Невже ВІЙНА?» Ранок. Мені не дозволяють іти до школи самостійно, як я це роблю вже майже рік.

Іду за руку зі своїм старшим братом, він у мене випускник! І тут ми зупиняємось, містом проноситься військова техніка: армійські вантажівки, броньовані та штабні машини, БТРи, танки. Я такого ніколи не бачив! Але чомусь перехожі не радіють, як зазвичай буває під час параду, злякано дивляться: «ВІЙНА!»

Серпень. У кімнаті стоять «тривожні валізи»… Я граю на вулиці лише біля будинку. Містом не можна ходити без батьків. Ми у бабусі. Усі чекають результати вступної компанії до вищих навчальних закладів. І ось мій брат – рекомендований до зарахування на бюджет до трьох медичних вишів: Донецьк, Харків, Запоріжжя.

Мій брат підхопив мене на руки та почав стискати в обіймах. Він сміється і я разом із ним, бо знаю, що його найзаповітніша його мрія – навчатися в Донецькому медичному університеті. Він так важко працював! Олімпіади, конкурси, Мала академія наук. Але батьки чомусь починають його відмовляти. І знов це слово «ВІЙНА»!!!

Лютий 2015 року. Саша – студент Донецького медичного університету. Я за ним сумую. Сьогодні п’ятниця. Брат повинен приїхати, бо в нього розпочалися канікули. Батьки переживають, бо вже пізно, А Олександра ще немає.

Нарешті пролунав дзвінок. Я перший біля дверей, відчиняю і… такого блідого обличчя брата я не бачив ніколи. Мама кидається йому на шию, а він тихенько зойкнув – і ми всі жахнулися, бо в нього посічені руки та вся куртка.

Коли всі заспокоїлися, Сашко розповів, що їхній автобус уже від’їжджав від КПВВ, але раптом якась жінка пригадала, що забула свою валізу та попросила зупинитись. Чоловіки вийшли їй допомогти, і це їх врятувало, бо в те місце, де мав їхати уже автобус, влучив снаряд. Від сильних травм урятував сам автобус, який прийняв вибухову хвилю на себе та зимовий одяг.

Грудень 2019 року. Найскорботніший день для нашої родини. Після тривалої онкологічної хвороби не стало мого дідуся, мого друга, найщирішого вболівальника ФК «Шахтар». Він так мріяв побачити правнука Насика та онуку, але вони так і не змогли приїхати, бо живуть ТАМ, на ТІЙ стороні… Проклята ВІЙНА!

Стало звичним бачити військових у місті. Техніка теж уже не лякає. Страшнозвичним та жахаючобуденним стають повідомлення: «Вибух… постріл… померло… поранено». Я вже сім років не був у своїх рідних та знайомих, які живуть на тимчасово окупованій території. Сім років – ціле життя.

Травень 2017 року. Мені п'ятнадцять . Я випускник дев’ятого класу! Відвідав майже всі футбольні матчі своєї команди ФК «Шахтар»: Київ, Харків, Запоріжжя, Львів, Одеса, Дніпро.

У мене є заповітна мрія. Я розплющую очі, озираюся довкола. Поруч радісні обличчя моїх рідних та друзів. «Шахтар» веде в рахунку «1 : 0», стадіон скандує в єдиному пориві: «Шахтар» – чемпіон!» Я стискаю в руці СВІЙ квиток, на якому написано: «Ліга чемпіонів – фінал». Стадіон «Донбас Арена»…

Волноваха 2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти розлука з близькими Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій