Старикова Єлизавета, 16 років, студентка Відокремленого структурного підрозділу " Криворізький фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій" ОМТ21 1/9

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лисюк Наталя Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Земле наша українська, мученице наша, у вогні ти, у вогні! » (писав Олександр Довженко). Згадуючи його твір мені здається, що події повторюються. В цьому творі Довженко розповів про незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом. Ось і у нас історія повторюється…

«Дурень – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною» ( за словами самого автора), але ніхто не міг подумати, що ця звичайна людина може віддати наказ про напад на сусідню країну яка менша його в декілька разів. Близько четвертої години за київським часом двадцять четвертого лютого президент Росії В. Путін оголосив про «спеціальну воєнну операцію» з метою нібито «демілітаризації та денацифікації України». Уже за кілька хвилин почалися ракетні удари по всій території України, у тому числі неподалік від Києва. Російські війська вдерлися до України поблизу Харкова, Херсона, Чернігова, Сум, увійшовши з Росії, Білорусі й тимчасово окупованого Росією Криму.

Вранці близько шостої години мені зателефонувала мама, яка повідомила мене що почалася війна. Спочатку я не повірила і перепитала в неї ще раз, я гадала, що вона жартує, але після її холодного суворого голосу я зрозуміла, що це не жарти і пішла збирати речі. Я брала саме головне – документи, теплі речі , ліки , засоби особистої гігієни. Зібравши речі я вирішила вийти на свіже повітря , але коли я вийшла на вулицю я побачила переляканих людей, які знімають всі кошти зі своїх карток , скупують всю їжу та воду в магазинах, або сідають в свої машини і їдуть геть.

В цей момент мене охопив моторошний холод, я декілька разів гадала, що це просто страшний сон, який скоро повинен закінчитися, але він не закінчувався.

Почувши звук повідомлення, я відкрила в телефоні Viber і побачила переляканих викладачів, які намагалися заспокоїти студентів. Всі ми не знали, що буде далі, було багато питань, але на них не було жодних відповідей. Тим часом я дивилася та не вимикала новини. Всі українці чекали якогось дива, що в вечері це все закінчиться, але це був лише початок. В вечері мої батьки повернулися додому, ми дуже багато розмовляли з приводу цієї ситуації, вони були дуже обурені та налякані, люди які завжди бачили вихід із різних ситуацій не знали, що робити далі, батьки хотіли відправити мене у Чехію до мого двоюрідного брата, але я відмовилася і ми вирішили, що залишимося у Кривому Розі і не будемо нікуди їхати.

Весь час я була на зв’язку із моєю групою, всі ми дуже переживали, багато обговорювали, ми не могли повірити, що у двадцять першому сторіччі почалася війна, для нас це був якийсь абсурд. Коли почалася перша повітряна тривога, кожен з нас дзвонив та писав, щоб повідомити про те, що сталося. Ця конфліктна ситуація об’єднала нас , об’єднала всіх українців. В Україні оголосили воєнний стан і загальну мобілізацію. Президент Володимир Зеленський заявив: «Українці на своїй землі і нікому її не віддадуть». Російська армія бомбардує, обстрілює житлові квартали міст, знищує цивільну інфраструктуру, лікарні, школи, історичні пам'ятки. Країни Заходу застосовують все більше санкцій проти Росії і надають зброю Україні. Україна подала позов проти Росії в Гаагу. Шістнадцятого березня Міжнародний суд ООН ухвалив проміжне рішення – наказав Росії припинити бойові дії в Україні. Кремль не відреагував.

Як казав О. Довженко: «Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума».

Після початку повномасштабної війни багато чого змінилося: люди різко перейшли з російської мови на українську, українці об’єдналися та почали допомагати один одному, багато людей залишилось без роботи ( почали закривати заводи), мій батько як працює так і працював, а мою маму відправили на 2/3. На мою психіку дуже вплинула війна, я не відчуваю радості, війна іде більше пів року, а у мене таке враження, що двадцять четверте лютого ще не закінчилось, після новин з міста Бучі я більше не дивлюсь новини, не хочу засмучуватись іще більше. Найбільшим шоком для мене було спочатку війни – це насміхання росіян над стражданнями українців, у мене не могло вкластися це у голові, лише було питання, як люди можуть підтримувати війну. Раніше я не розуміла навіщо у школі нам розказують про патріотизм, нажаль я зрозуміла і відчула патріотизм за свою країну тільки коли почалася війна.

Для мене мир – це жити повним життям, працювати на улюбленій роботі, не боятися що завтра у тебе не стане дому або батьків. Вся Україна відчула на собі біль війни, тому ми розуміємо, що війна це-біль, страждання, смерть. Треба цінити мир, цінити те що у тебе є, жити сьогоденням, бо ти не знаєш що може трапитися завтра. Нехай буде мир у всьому світі!