Жукова Дар’я, 14 років, учениця 9-Б класу спеціалізованої школи №91 з поглибленим вивченням інформатики, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання есе - Шинкаренко Людмила Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого, середа, ніщо не віщувало біди, усе як завжди: після уроків я з однокласниками весело провела час на дитячому майданчику, потім повернулася до школи, почала «дуркувати», знімати ТікТоки, як ніколи, наче в останнє.

З позитивними емоціями повернулася додому, очікуючи завтра зустрічі з друзями, але 24 лютого о 5:30 я прокинулася від гучного віддаленого вибуху, це було ніби уві сні.

Потім почула, що мої батьки бігають по хаті, метушаться, збирають документи, я запитала у мами: «Що сталося?». Відповідь була неочікуваною: «росія напала на Україну….Почалася війна».

Мама змушена була піти на роботу, а батько поїхав за бабусею, яка мешкає у Вишгородському районі. Я хвилювалася, але, на щастя, вони повернулися.

Упродовж двох тижнів нам довелося всією родиною спускалися в укриття нашого житлового комплексу, щоб переночувати у безпеці. В укритті співали патріотичні пісні, підтримуючи один одного.

В одну мить змінився спосіб життя, зруйнувалися всі плани. Найбільше я хвилювалася за свою матусю, оскільки вона на той час була вагітна на п’ятому місяці, виношувала під серцем мого братика, про якого я мріяла все своє дитинство.

Щодня не зникало питання: «Що робити?», «Як рятувати своє життя? Тікати за кордон, на Західну Україну?», «Їхати тільки нам з мамою, а батько і бабуся як?...».

Йшов час, війна не закінчувалася, орки вже ближче і ближче. Увечері 6 березня мій тренер з футбольного клубу «Чайка» запропонував батькам, щоб я їхала до Угорщини. Батьки дали згоду - і з того часу я змушена була вмить подорослішати.

Пам’ятаю, як нині: зранку 7 березня батьки мене садили в автобус, звісно, мені було страшно, бо

їхати довелося з чужими людьми, без батьків, у чужу країну. Так почалося моє нове життя.

В Угорщині нас ласкаво прийняла футбольна академія «Illes», забезпечила всім необхідним. Там я почала більш технічно грати у футбол та одночасно змушена була в режимі онлайн навчатися в улюбленій школі.

У той же час сильно сумувала за своїми батьками, хвилювалася за них, оскільки я в безпеці, а вони ні. Після мого від’їзду так склалися обставини, що батько з бабусею залишилися на Київщині, а мама поїхала в Івано-Франківськ, ми розділилися на три частини. Ми з мамою хвилювалися за батька з бабусею, а мама з батьком за мене, як я одна, маленька дівчинка, серед чужих у чужій країні. Це було важко для нас всіх.

Я на очах дорослішала, навчилася приймати самостійно рішення, грамотно витрачати кошти, навіть готувати собі їжу, прати речі, з часом від цього втомилася. Мені хотілось залишитися маленькою дівчинкою, щоб обійняла мене моя матуся і татко. Кожного вечора засинала з надією, що скоро побачу батьків і уявляла, як я гуляю з моїм маленьким братиком.

У кінці травня наша команда вирішила повернутися в Україну, моєму щастю не було меж. Нарешті ми з сім’єю знову разом. Завдяки ЗСУ почалося відносно нормальне життя. Я успішно закінчила навчальний рік, займаюся улюбленим видом спорту, нарешті у мене народився братик. Здавалося, що все налагоджується, але, на жаль, ні. У мене постійно на душі тривога, страх та біль.

Ранок 10 жовтня, нічого не віщувало біди, я готуюся до онлайн уроку - і тут усе наче 24 лютого: шум, летить ракета, вибух, тривалі тривоги, очікування в укритті, паніка….О, Боже, коли настане мир в Україні, у світі, між людьми?

Що для мене мир? Мир – це любов, любов до людей, до ближнього, до сусіда, до села, міста, країни, світу, природи…до всіх істот на землі. Це повага один до одного, відсутність конфліктів, доброзичливість, братерство.

Я переконана, людям потрібно любити та поважати один одного - тоді настане мир.