Миронюк Катерина, 14 років, учениця 9-А класу СЗШ №74, м.Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Журіна Зоя Федорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я – Катя, дівчина з Києва, проте зараз я можу розповісти вам свою історію…

Уранці 24 лютого я прокинулася від маминої фрази: «Катю, йди подивись, що по телевізору показують…» Це було близько шостої ранку. Я не могла повірити своїм очам від прочитаного: «росія напала на Україну». За кілька днів до цього кошмару я мала жахливе передчуття: вважала, що буде війна, проте не хотіла вірити своїм здогадкам. Дуже прикро, що мої думки не лишилися просто думками…

Цей день був достатньо переломним для мене та моєї родини. Ми не знали, як нам діяти: ми були розгубленими. Були думки про виїзд із Києва, але й уявити своє життя без рідного міста ми не могли. Тут у нас все: дім, наш песик, наш спокій. Ми прийняли надскладне рішення – лишитись удома, у Києві!

Перші місяці ми спали у коридорі разом із собакою. Одного дня ми із нею лежали та обговорювали думки вголос: «Може, все ж виїхати? Але як бути із собакою?» Було дуже страшно, проте наша Меггі нас спинила…Вона лягла мені на плече та дивилась благальними очима, які так і промовляли: «Не лишайте мене…» І ми остаточно лишились у Києві.

Найбільше від початку війни приголомшила одна річ – звірства окупантів.

Їхні вчинки є просто нелюдськими. Буча, Херсон, Чернігів страждали або досі страждають від рук рашистів.

Душа болить за кожне скалічене життя чи розтрощений будинок. Але є ще дещо, що мене вразило: це відчайдушність українців. Хтось стрімголов долучився до лав тероборони чи ЗСУ; хтось кулею побіг волонтерити: плести сітки; закуповувати екіпірування для військових; розвозити гуманітарну допомогу тощо.

Сьогодні Миром для мене є виключно наша перемога! Ніяких мирних договорів (або що) й бути не може! Після зросійщення та війн, які тривають століттями, ми не маємо робити ні кроку назустріч ворогу! Слава Україні! Героям Слава!