Мені 58 років. Живу в місті Добропілля, інвалід, не працюю.
Прокинулася, так нічого і не зрозуміла. Я до цих пір не вірю, що в нас таке коїться. Як взагалі могла початися ця війна. Світла не було, як і по всій Україні. З водою було в тому році важкувато, але нормально. Ліків теж якось вистачало, друзі передавали.
В жовтні перед початком війни я батька поховала, 80 років йому було. Хотіла якось підлікуватися, але не судилося.
Ми залишилися тут: син працював, а я залишилася з ним. Так що всі ми вдома. Всі ми живі, здорові, можна так сказати. Але ж я - інвалід, і от ці всі переживання б’ють по мені, переживання б’ють по ногам.
Сподіваюсь на гарне майбутнє. Буде процвітаюча Україна, всі здорові, і все у нас добре.
