Колосович Ростислав, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Миколаївський центр професійної освіти»
Вчитель, що надихнув на написання есе — Матвієнко Наталя Миколаївна
“1000 днів війни. Мій шлях”
Стільки було планів, справ, запланованих зустрічей… Але… Цей день — 24.02.2022 — я не забуду ніколи… Він зринає у моїй пам’яті чорними цятками майже щодня.
Прокинувся я від того, що мене хтось штовхав і голосно кричав на вухо: «Прокидайся! Війна почалась!» Це був мій брат. Спочатку я йому не повірив, тому що він часто мене будив з якимись приколами та жартами.
Сказав йому: «Ти дурний? Шоста ранку, що ти тут забув?» Але після слів: «Сам подивись, звʼязку на телефоні нема», — я зрозумів, що тут вже не до жартів.
Ми швидко, як у тумані, мов зачаровані, почали збиратися. На момент початку війни я був не вдома, а у бабусі в селі, це за 80 кілометрів від Херсона та за 30 кілометрів від Чорного моря.
Зібравшись, ми поїхали до друзів попрощатися, і саме тоді ми відчули, що, можливо, ніколи вже більше не побачимось. Дорога в Херсон тривала десь півтори години, але нам здалося, що минула доба.
Десь о 8:00–8:30 ми вже були в Херсоні, там мене чекала мама та молодші сестри.
На той момент ми не думали про те, що ця війна може надовго затягнутись. Ми були впевнені, що це швидко мине, десь за тиждень, максимум місяць, а до того моменту треба прожити якось, перечекати. Так ми переконували один одного.
Кожну секунду ми зазирали в телеграм-канали, читаючи новини. Найважче було на початку, коли йшли бої за Антонівський міст, на той момент ми були приблизно за 7 кілометрів від нього, чули кожен вибух, здригались від кожного вибуху, подумки прощаючись із рідними, друзями, життям…
Але коли бої пройшли, вже більш-менш стихло — і всі змирились, намагались жити. Місто почало трохи рухатись, але все одно на вулиці людей практично не було. Більшість боялася навіть вийти з дому.
Сьогодні вже 2024 рік… Майже три роки триває війна… У мене єдине бажання — щоб закінчився цей жах, щоб нарешті ми відчули спокій, мир у нашій Україні.