Івашко Діана, 9 клас, Ліцей №173 м. Києва, Солом’янський район

Вчитель, що надихнув на написання есе — Баленко Тетяна Костянтинівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна для мене — це зло, розруха, страх, смерть. Вона не оминає нікого... І, на жаль, мені довелося зійтися з нею віч-на-віч. Ранок 24 лютого 2022 року змінив моє життя раз і назавжди.

За тиждень до того:
— Мамо, де мої чорні джинси?
— У шафі, на другій поличці.

Ми з родиною збираємося їхати до Львова. Тоді я ні про що не здогадувалася. А батьки говорили, що ця поїздка — це подарунок татові на день народження. Я вірила й радісно збиралась.

Ми провели прекрасний тиждень у Львові. Ходили в ресторани, милувалися містом, насолоджувалися життям.

Одного ранку мене збудили дивні звуки, що доносилися з вулиці. Раніше мені не доводилося їх чути. Я встала з ліжка і пішла до батьків. По їх обличчях я зрозуміла, що щось не так... Це був страх, розгубленість, тривога.

Вони розказали мені, що почалась війна, і то був звук сирен, які сповіщають про повітряну тривогу, про те, що зараз можуть летіти ракети. Тоді я навіть не могла збагнути, що вони можуть убивати, руйнувати, спричиняти стільки болю…

Я нічого не розуміла. Я просто сиділа. В душі було порожньо. Це були незрозумілі почуття. У голові крутилися питання: «Як таке можливо?», «Може, я все ще сплю?».

Мені хотілося, щоб це був просто сон. День був важкий. Я переживала. І ті страшні відео з вибухами і руйнуваннями, що викладали в інтернеті, змушували нервувати ще більше.

Увечері я довго не могла заснути. Уночі нас збудила сирена, я вскочила з ліжка, одяглася, взяла тривожний рюкзачок, і ми пішли в укриття. Мені зовсім не хотілося спати. Я просто стояла і чекала, що буде далі.

Там було багато людей. Усі вони були налякані. Потім був відбій.

Перший тиждень війни був жахливий, як і всі наступні. У Львові було відносно спокійно, і я навіть не уявляла, як почувалися люди в Києві і в інших містах.

Так минуло чотири місяці. За цей час ми багато разів сходили в укриття, пролунало чимало тривог, «рашисти» завдали багато руйнувань, загинули люди, військові.

Кожного дня я бачила людей, які кудись поспішали вулицями міста. Це мене підбадьорювало, бо незважаючи на весь жах війни, люди продовжують жити. Вони борються. Хтось волонтерить. Хтось донатить. Хтось просто вірить в перемогу, молиться, не здається і живе далі.

Через певний час ми повернулися додому. Під’їжджаючи до Києва, я бачила згорілу військову техніку, пошкоджені будинки, зруйновані села.

Мене охопили лють і сум. Я розуміла, що це був чийсь дім, але потім в людини все відібрали: і домівку, і майбутнє, а може, і життя.

Збагнула, що «рашисти» — безжальні створіння і нема «хароших рускіх». Повернення додому вже не здавалося такою радісною подією.

У Києві всі повернулися до буденних справ. Я навчалася дистанційно, батьки працювали. Ми підлаштувалися жити під час війни.

Узимку ворог обстрілював енергосистему, щоб зруйнувати її і залишити всіх без світла. І йому це частково вдавалося: не було електрики, води, опалення.

Часто доводилося сидіти без зв’язку, учити уроки під ліхтариком. Важко жити в таких умовах, особливо, коли зима, а дні короткі і холодні.

Стає лячно, коли дивишся у вікно, а там усюди темно.

Той, хто цього не пережив, не зрозуміє, чому коли прокидаєшся зранку, то радієш не новому дню, а просто тому, що вижив.

Як же страшно підхоплюватися вночі від звуку сирен, як же незручно спати у ванній під час нічних обстрілів, як же моторошно сидіти в укритті, коли над тобою збивають ракети і лунають вибухи.

Чому це все відбувається? — питання мільйонів українців.

Війна триває. Найстрашніше те, що я до неї звикла, бо вже добре знаю, що робити під час повітряної тривоги. Іноді можу її ігнорувати і не спускатися в укриття.

Продовжую ходити в школу. Але не можна забувати про те, що саме зараз на фронті хтось віддає своє життя за те, щоб ми продовжували жити.

Саме зараз відважні люди борються заради нашої спільної мети — Перемоги.

Ми ненавидимо тих, хто руйнує наші міста і забирає життя. Ми поважаємо й пам’ятаємо тих, хто загинув.

Це робить нас сильнішими, витривалішими і дає сили йти вперед.

Зараз ми не можемо просто здатися. Ми маємо показати всьому світу, що ми — Українці — незламна нація.