Ксенія Вікторівна з сім’єю були змушені покинути рідний Сєвєродонецьк, адже росіяни знищили місто

Я спала у своєму улюбленому ліжечку в українському на той момент місті Сєвєродонецьку. Прокинувшись зранку, я планувала йти на роботу, але побачила в телефоні багато повідомлень від подруги з Кіпру. Вона питала, як ми, чи все в нас добре і, чи потрібна допомога в евакуації, адже у їхніх новинах сказали про початок війни в Україні.

Через пів години ми почули вибухи. Ми панікували, бо не знали, що робити, - це був найжахливіший ранок в моєму житті.

Сам факт війни шокував мене дуже сильно. Період, проведений в маленькому підвалі з сім'єю з восьми осіб, запам'ятався дуже яскраво - особливо, коли над нами пролітали снаряди та тремтіла стеля. Найбільше шокував момент, коли у двохстах метрах від нашого дому військові поставили засіб для знищення ракет, - тоді стало дуже лячно. Ми всі розуміли, що на них будуть полювати, щоб відповісти на вогонь. Тому на наступний день ми виїхали у Дніпро.

Великим потрясінням для нас стало поранення тата, який воював в лавах ЗСУ та захищав нашу країну.

У Дніпрі нас прихистили, нагодували й надали гуманітарну допомогу. Зараз ми живемо тут нашою великою сім'єю в одній квартирі, бо орендувати декілька квартир просто не має змоги. Але я щаслива, що всі живі.           

Мене приємно зворушують всі перемоги наших хлопців на фронті. Особливо - щодо визволення міста та областей, які наближають їх до мого рідного Сєвєродонецька.              

На жаль, виконувати свої обов'язки з минулої роботи я не можу, бо наше підприємство не переїхало. Зараз я працюю в гуманітарному хабі й займаюсь видачею гуманітарної допомоги нашим землякам з Луганської області.           

Про війну нам нагадує поранення батька, а також те, що ми залишились без житла та речей. Мама дуже хвилюється через те, що не змогла вивезти хоч деякі фотографії, бо це ж пам'ять на століття, якої немає в жодному цифровому носії.