Асташенкова Катерина, 16 років, учениця 10-Б класу Криворізького ліцею №35 «Імпульс» Криворізької міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Модло Олена Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Ми складали присягу на вірність Україні», — такою була відповідь Тата.

Я намагаюся відповідально ставитися до виконання домашнього завдання. 24 лютого я встала о шостій ранку, аби дописати його. Було не спокійно. Ніби щось усередині наростало, наростало, та ось-ось мало вибухнути з невимовною потужністю. І це сталося. Вікна задрижали… Наче.. від вітру. Проте я щось відчула... Сповіщення. Це звернення Президента. Похапцем беру телефон...

Досі на моєму смартфоні зберігається відео зі сльозами в перші хвилини повномасштабної війни. Я пішла будити маму, проте мені стало шкода її: вона вчителька й завжди лягає пізно, тож я вирішила не турбувати її своїми проблемами. І сміх, і гріх. Хай там що, матуся трохи більше побула в спокої. Я продовжила писати аналіз повісті Гоголя. Коли мама прокинулася, я сповістила її про обстріли міст України. Ми разом увімкнули телевізор і з жахом виявили, що жодний телеканал не працює у нормальному режимі. Приїхав з роботи Тато — уже купив їжу на перший час.

Весна. Якою тяжкою вона була! Тільки й чутно: «Чоловіка тітки Ліди призвали», «Дядько Діма записався до територіальної оборони», «Треба виїжджати», «Ви поїдете, я залишуся. Можливо, піду воювати», «Не хочу їхати. Сім’я на відстані — не сім’я». Останнє слово — «Поїдете, якщо вони підійдуть упритул до міста».

Улітку Татові не давали відпустку, сімейного відпочинку не було.

Хочу сказати, що Батько має брата Дмитра та сестру Лідію. Моїй тітці дуже складно переживати цю війну, адже її чоловік у ЗСУ, один брат пішов на фронт і…

Осінь. У Тата стало менше робочих днів, але кожна зміна тривала 14 годин. 14 годин буріння в шахті! Таткові 44, а його руки вже дрижать: працює там понад 20 років. Він працьовитий і сильний, перш за все, внутрішньо. Протягом усіх цих місяців невтомно допомагав родині брата та сестрі, надсилав гроші у фонди допомоги ЗСУ. Татусь хотів працювати в шахті аж до кінця мого навчання — ідеться про сім років, бо я лише в десятому класі, а на мене ще чекають 5 років університету. Що було б далі? Регрес. Скажу відверто, Він мав узяти його ще два роки тому. Стан здоров’я погіршився за цей час: проблеми зі спиною. Але як би тяжко не було, Він завжди робив усе для нас — моєї матусі, мене та старшої сестри. А що я?.. Зараз плачу. Не достатньо цінувала Його працю.

Тато — сержант з молодості… 20 вересня Йому прийшла повістка. Багато українців захищають нашу землю зі зброєю у руках, і я пишаюся цими Людьми. Проте мені страшно за Тата. Будемо чесними, якби Він два роки тому взяв регрес, Йому не довелося б зараз ризикувати життям.

І, знаєте, мене сильно мучать докори сумління. У суботу двадцять третього сестра та я вирішили зробити Татусю оберіг — мотанку, таку манюньку, гарненьку, символічну. Часу зовсім не було, залишалася одна ніч… До п’ятої ранку 24 вересня лялечка була готова — я довишивала білими нитками її синеньку сукенку та лягла спати, аби прокинутися о сьомій провести Татуся. Не так сталося, як гадалося. Я була змучена нічною роботою — не змогла навіть встати попрощатися. Пам’ятаю лише, як Тато міцно-міцно мене обійняв і пішов... на війну. Залишив нас із мамою одних. Я звинувачую себе в тому, що не змогла поговорити, обійняти іще дужче або хоча б подивится в очі…

Зараз Він там. Мама щодня плаче. Моя сестра та я згадуємо, як було добре разом. Тітці дуже складно переживати цю війну, адже її чоловік у ЗСУ, один брат пішов на фронт і другий — теж. Не став Тато ухилятися від обов’язку. Для мене Він — уже Герой. Щодня ми розмовляємо телефоном.

І мама якось спитала: — Чого ти пішов?! Міг же сказати, що руки болять, сходити до лікарні… Деякі чоловіки так робили... — Ми складали присягу на вірність Україні. Сьогодні Мир для мене — це коли Тато вдома.