У перші дні війни власник магазину, де працювала Олена, дозволив людям розібрати весь товар безкоштовно

Коли рашисти зайшли до Каховки наприкінці лютого, ми були там. Вони були кругом. Настільки їх було багато, що реально було страшно. У мене дитина, а я розуміла, що ворог зі мною поряд, у двох метрах. Грошей не було, але ми зрозуміли, що треба виїжджати будь-яким способом. Два місяці побули там в окупації, а 24 квітня з волонтерами виїхали.

Перший день війни я на все життя запам'ятала. Зранку вчителька написала у Вайбері, що сьогодні діти не йдуть до школи. Не писала, чому саме, тому я дитину просто залишила вдома і пішла на роботу. Я працювала поряд в магазині продавцем. 

Мені зателефонував наш адміністратор і сказав: «Альоно, закривай магазин, почалася війна». Я кажу: «Як це? Не може бути такого. Ви що?» І тут почула, літаки, танки. Все з нас почалося, з Каховки. Ми найперші почули все. 

Я тоді не запасалась їжею, ліками, щоб було всього вдосталь. Було важко, бо продуктів геть не стало: люди почали вигрібати все з магазинів. Навіть у магазині, де я працювала, директор сказав, щоб запускали людей, і нехай безкоштовно повністю все із супермаркету розбирають. Люди повалили з усього міста і розгрібали все, хто що міг. Хаос тоді був страшний. Адже коштів не було. Мені то сусіди допомагали, то донька допомагала – так потихеньку жили. 

Росія забрала у нас все. Ми жили в своїх будинках, а зараз у нас немає нічого. Ми в чужому місті намагаємося якось проживати. Оренда дуже дорога, комунальні послуги виросли. Вдома було все наше, рідне, я знала кожен закуточок, могла піти на якісь підробітки. Окрім того, що працювала в магазині, могла шпалери людям поклеїти. Усі нас знали - ми з подружкою підробляли трішки. Прийшли чужі люди, забрали все у нас – це саме страшне. Мама і бабуся поховані там, а я не можу попасти на могилку. Не знаю, що там з будинком нашим, з тими самими могилками, бо всі повиїжджали: сусіди, з якими спілкувалися, друзі. Нічого не знаємо про рідне місто. 

Моя донька в Кропивницькому навчалася на перекладача. Вона тоді працювала у волонтерській організації - запропонувала допомогти з транспортом. У моєї подружки шестеро діток - я не могла її залишити, а вона ніяк не могла наважитись виїхати. Дуже переживала за те, що прийдеться не одним автомобілем виїжджати. Треба було розділити дітей, це трьома машинами треба було виїжджати. Вона з трьома дітьми в одній машині, а троє дітей - в іншій, тож вона дуже за це переживала. Я не могла подругу залишити там з дітками, і ми до останнього чекали. Потім сіли в маршрутку до Херсона. Дорого було - таке враження, що ми за кордон їхали, а не в Херсон з Каховки, але ми туди потрапили. 

Дуже багато блокпостів було російських, дуже все перевіряли. З нами їхав хлопчик - так його і роздягали, і телефон перевертали. Довго у нас перевіряли все. В Херсоні ми побули три дні.

Нас мали забрати волонтери на бусіку, але щось не вийшло.  Вони потім пропали кудись. Ми випадково дізнались, що назавтра автобус буде вивозити людей. 

Нас 13 чоловік виїжджало: подружка з дітками, я і ще одна подружка з дитиною. У Снігурівці, як їхали, почався обстріл. Ми трошки налякалися. Перехотіли йти в туалет, бо було дуже страшно. Ми досить швидко виїхали, бо після нас люди виїжджали по сім діб. У Баштанці побули, почекали ще одних волонтерів, і вони на двох машинах нас довезли в Кропивницький. Тут нас зустрічала моя донька. Нас поселили в садочок, потім нам доця знайшла волонтерський будиночок. Там дуже гарні умови були. Дуже гарні хлопці-спортсмени, такі доброзичливі, нам усім допомогли, і годували три рази на день. Потім ми в гуртожитку педагогічного університету пожили, де моя дочка мешкає, а потім винайняли квартиру. Я знайшла роботу, працюю. Звикаємо потрошку, більш-менш все добре 

Хочу, щоб все це закінчилося швидше, і майбутнє в нас було тільки мирне. Хочу, щоб відбудували, щоб все було, як раніше, навіть краще. Я думаю, воно так і буде.